Після Великодня українські кладовища чекають на ще одну подію. В різних місцевостях її називають по-різному, а про традиції годі й сперечатися: непочатий край найрізноманітніших комбінацій. Одне тільки об'єднує всіх у цьому: прибирання могилок рідних та поминання їх після того, як Христос воскрес.
Звісно, не мені розповідати всі ці історії. Дитина совка, я виросла в дусі жорсткого атеїзму, і ніяких звичаїв не знала. Та й у дорослому віці якось не склалося з релігією: постійні революції заставляли "триматися на плаву", а не вивчати церковні традиції...
Але тепер ми живемо на моїй Батьківщині. І за могилками бабусі, дідуся і батька доглядати нам. Ну навести порядок - це просто, йдеш і робиш. А от як бути з традиціями? Ми їх не знаємо. А те, що розказують місцеві, якось не сприймається. Бо виявляється, що в певний день на кладовище приходить священник, він править службу за померлими. І йому потрібно дати якусь 'грамотку' з іменами наших усопших та якусь копійку, щоб пом'янув їх у молитві. Ніколи нічого такого не робила... І тепер, більш за все, не зроблю. Приїдемо на кладовище з квітами у день служби, та й пом'янемо наших рідних. Підлаштовуватись під масовість - не виходить. Та й чи треба воно?
... А на кладовищі майорять прапори на могилах загиблих у війні з руснею земляків... Вічна слава вам, наші захисники...
