Знаєте, як цікаво у зрілому віці побачити наяву те, про що мріяв і що намагався втілити у життя ще малою дитиною? Якесь глибоке та щемливе відчуття справжнього щастя раптом огортає тебе, наче туман у низині на світанку. Щастя, що таки знайшлися люди, які створили омріяну багатьма дітьми споруду. Просто на луках. На старій добрій вербі, що хилить свої гілля-волосся до неглибокої канави з водою.
Скільки тут виросло водоплавного птаства!!! Багато хто із сусідів тримав качок, гусей і їх різновиди саме через близькість цієї зрошувальної канави. Влітку вона покривалася ряскою, яка смакує домашнім водоплавним птахам і допомагає їм бути здоровими і швидко набирати вагу. А хто живе далі від луків, той приходив цю ряску збирати, щоб удома погодувати своє птаство.
Вербу цю пам'ятаю змалку. Вона не була ще такою могутньою. І навіть мало не загинула під час чергової бурі, яка майже вирвала дерево із землі. Тоді люди, що живуть поряд, врятували деревце. А тепер під ним і на ньому ростуть та розвиваються їх діти. Чудова споруда для групи дітлахів, чи не так?
Ще один момент, чимось схожий до попереднього відчуттям близькості до своїх дитячих вражень і бажанням їх повторити. Це - поля пшениці, в той час, коли вони вже колосяться зеленими колосками. Справа в тому, що мої батьки завжди вирощували і пшеницю на своєму городі. Бо тримали і свинок, і курочок, яких годували зерном і перемеленими у млині продуктами зерна. Солома ж йшла на підстилку. І частину пшениці мололи на борошно для себе, щоб потім готувати всілякі смачні страви.
Так от, батьки завжди переживали за те, щоб пшениця гарно вродила, щоб не полягла під час травневих злив, щоб не хворіла і не заростала бур'янами. А так як город був далеко від дому, то батько їздив туди з перевірками на мотоциклі. І щоразу привозив мамі колоски, щоб і вона могла побачити результат їх праці.
І от тепер я, проходячи мимо городів із посіяними зерновими, не можу бути байдужою до колосків. Навіть просто сфотографувати їх - для мене це мало. Я мушу взяти додому хоча б кілька штук, щоб поставити у вазу і милуватися їх красою. А тепер - тим більше беру колоски додому. Бо у нас 'гостює' мама (хоча це велике питання, хто в кого гостює 😁). І мені так приємно бачити радість в її очах, коли я принесла оці колоски... Батька-то вже 7 років немає. І пшеницю на городі ніхто не сіє. І господарство із свиньми та курями не тримає. А колосся - то щось вічне. Святе. І дуже дороге! ❤️
