Коли ти роками проводив свої вихідні дні в активностях, дуже важко змінити цей стиль. Коли твої активності завжди були пов'язані із майже екстремальними виїздами на дику природу, - нічим це замінити не вийде. Навіть якщо зовсім туго із коштами, якщо ще не стало на місце здоров'я після важкого лікування та операції, якщо автівка не зовсім надійна для далеких поїздок, - ти будеш шукати будь-якої можливості ЗРОБИТИ ЦЕ. І виїхати знов і знов. Щоб відчути подих екстриму. Побачити та почути неймовірно складні і разом із тим прості рухи та звуки дикої природи. І, звісно, порибалити, - як же ж без цього! 😄
І хоча тепер наше життя не розділяє буднів та вихідних, та все одно критичними з точки зору психіки є саме субота і неділя. Це якщо не говорити взагалі-то про те, що зазвичай саме із середини червня починалася найулюбленіша наша риболовля, - із човна. Тому що саме із середини червня знімається зазвичай нерестова заборона, і вже можна виходити на великі водойми на моторному човні. На жаль, клятий путін не хоче, щоб українці жили щасливо. І продовжує нищити все, де ступила нога його окупантів-варварів. І через війну вже третій рік ми не можемо рибалити, як колись: вихід на човнах на водойми заборонено...
Востаннє щастя порибалити у верхів'ях Київського водосховища ми отримали у 2021 році.
Ну, що ж. Переможемо путіна - поїдемо знову по своє щастя! А поки що - хоч і лив дощ всю ніч, але ж дуже хочеться на Десну. Не довго думали, - зібрали все необхідне, і - в путь!
Дорога луками біля Десни була вся в калюжах. Автівку часом заносило. Але правильний водій має досвід, доїхали без пригод. Одне погано: ми-то думали, що в таку погоду люди сидітимуть вдома. А виявилось, що весь берег Десни зайнятий риболовами!!! Ех. Навіть знайти місце, де закинути прути, важко. Та що поробиш: раз ми вже тут, знайдемо щось.
Знайшли.
Але кинулось у вічі, як сильно впала вода у річці. Тут ми були кілька тижнів тому. Всі оці водяні рослини були у воді. А тепер вони ось як, - столик стоїть практично там, де була вода...
Бувалі риболови говорять: нема води - нема риби. Значить, шанси на улов у нас мінімальні. Ну й нічого: головне - спробувати і поплавок, і спінінгом хижака поганяти, і ляща пошукати. Так і зробили. Хижака - не знайшла, замість нього на попла-поппер ловилась верховодка. Замість ляща клювали маленькі густирки і пліточки. А на поплавок клював мікро-окунь. 🙃 Та все ж вдалося пару рибинок забрати додому для вечері: вони мали мінімально допустимий для цього розмір.
З печаллю в очах провела поглядом одинокий моторний човен... Ех, як же мені не вистачає такого драйву!!!
Ну то таке, догонимо, аби війна закінчилась.
А тепер - про головне.
Найбільшим жахом для мене на Десні завжди було - не потрапити у зливу. Знаєте, чому? Бо після неї із тих луків можна не виїхати. Грунтові дороги так розкисають, що не кожна автівка здатна подолати цей шлях. А це означає, що тут можна загрузнути надовго. Аж поки не підсохне грунт на дорозі.
І ось маємо: несподівано дрібний дощик перетворюється у зливу!!!
Ми ховаємось в машину, щоб не змокнути.
Я із жахом спостерігаю, як розмиває нашу дорогу...
І ще більший жах та безнадійність охопили мене, коли злива трішечки вщухла, але дощ навіть не думав стихати. Мало того, - краплі дощу робили на воді бульбашки! А це - ознака того, що дощ надовго.
Боже, у мене почалася паніка.
Зробила селфі у цей момент, і довго вдома сміялася із свого виразу обличчя! Оце драма так драма!!! 🤣 Тому що мій коханий - чудовий водій-екстремал. Довгі роки практики навчили його навіть на не зовсім суперському джипі долати бездоріжжя. Тому ми благополучно дісталися дому. А я даремно злякалася! 😉
