Ніч перед світанком була надзвичайно тривожною. Про сон прийшлося забути, бо над хатою постійно щось пролітало. Звуки були то схожі на мопед, тобто це пролітали шахеди. То раптом зовсім інший проліт, - більш рівний високочастотний гул. Мабуть, то були ракети. І між цим всим гудінням - кілька вибухів. Не сильно гучних. Але це були вибухи, я їх ні з чим не сплутаю, після пережитої окупації у Богданівці...
А на ранок мене весело зустрів наш пес. На порозі дому. Хоча він вночі завжди спить у будці, у вольєрі, зачинений. Так, бачу - вольєр зачинений, але в ньому нікого немає. А Хенк - ось він, під дверима, чекає вигулу.
Мені одразу стало зрозумілим, чому я не чула під час прольотів руського залізяччя над нами скавуління свого пса: він просто якимось чудом переліз через сітку вольєру, тому і не боявся бути вбитим у зачиненому просторі! Боже, яке ж воно розумне, подумала я. Теж окупацію пережив, тільки там він жив під час окупації у підвалі. А тут у нас підвалу нема, от і страшно песику. Він же не знає, що ми живемо бозна як далеко від воєнних об'єктів, від великих міст та об'єктів енергетики. Але мій пес краще від нас знає: безпечних місць в Україні немає, поки рускіє не розсипались на тисячі частин....
Ось таке одоробло впало сьогодні неподалік від нашого дому. Слава Богу, - біля річки, береги якої не мають забудови, бо вони болотисті. Ніхто не постраждав, бойова частина залізяки не вибухнула.
Постраждала лише моральна частина життя - спокій. Все містечко шоковане, бо раз над нами отаке літає, то воно і падає. І кожного з нас щодня чекає небезпека бути вбитим чи покаліченим. Тому - де б ви не жили, під час атак терористів таки ховайтеся. Нам цю землю підіймати з руїн. Треба жити! ✌️