Цього року у нас не вродили вишні. Ні у нас, ні в сусідів. Ні ранні, ні будь-які інші. Дерева по селу у дворах та при дорозі лиш ледь-ледь нагадують кількома червоними ягідками, що настала пора збирати вишню. Варити варення, компоти, і просто заморожувати. Але які можуть бути заготовки, якщо навіть поїсти свіжих ягідок не доводиться? Бо їх дуже мало на дереві...
А що для українця вишня влітку? Це ж пиріжки та вареники, звісно! Бо заготівлі - заготівлями, та із мороженої ягоди ніколи не отримаєш такого смаку цих чудових страв, як із свіжих, тільки зірваних із гілочок. Тому я і вирішила: що б там не було, зиму якось перебудемо без вишневого варення, але вареників наліпити треба обов'язково. Ця свята справа невідкладно і розпочалася.
Із самого ранку, поки немає спеки, мені вдалося нашкрябати на дереві мисочку соковитих вишень. Відібравши від ягід кісточки, замішую тісто. Скочую його 'ковбаскою', ріжу на шматочки під вареники. А потім згадую, що оці шматочки краще не розкачувати качалкою. Бо качалка зробить тонкою серединку варениці, і вишні можуть розірвати тонке тісто. А я не люблю 'порваних' вареників.
От і мама моя говорила: колись ніхто не знав ніяких качалок. Все робили пальчиками. Береш отак той шматочок у руки, і розминаєш його в округлий овал із не тонкою серединкою. І - заліплюєш. Наспівуючи Велбоя: "Вишні, вишні, ви дивовижні". 😎
Ви знаєте: сьогодні у мене жоден вареник не розлізся! Думаєте, через нову розкатку тіста? - Ні! Просто я цю справу з самого початку назвала святою. Та ще й Велбой вселив і свій позитив у мою роботу. От і вийшло: все ціленьке і дуже смачне! 🍽
Щодня, залишаючись живими під час війни, не можу не згадувати з великою шаною та вдячністю наших воїнів, завдяки мужності яких я можу ось так душевно не тільки варити їсти, а й писати про це для спільноти. Слава ЗСУ! Переможемо!
