Після операції наша собачка дуже слабка і потребує багато уваги. А головне - спокою, що важкувато зробити нам при наявності її ж цуценятка, Поночки. Вони ж удвох цілими днями були разом. Гралися. бігали по двору, гавкали на перехожих, відпочивали, їли, і навіть зі мною гуляли - все разом. Але зараз Джессі має побути як мінімум два дні у спокої, щоб загоїлись шви і післяопераційні рани всередині.
Та забрати Джесіку в хату виявилось не так просто. Вона хвилювалася через постійний рух нас і котів. Та й місця собі знайти не могла. Аж поки не пішла собі сама в нашу кімнату. І - зникла надовго.
Вже пізніше ми побачили, що собачка просто міцно заснула на нашому дивані, під монотонне бубніння телемарафону. А ми її розбудили своїм приходом.😁
Тимчасом приходиться займатися і маленькою Поночкою. Їй як ніколи потрібна увага: цуценя саме в такому віці, коли формуються міцні навички поведінки. І допускати, щоб воно скавуліло без кінця, бо немає поруч мами, - це підірвати собачці психіку. Тому для неї час від часу влаштовуються активні ігри та прогулянки, щоб скинути накопичену енергію. Тоді цуценяті не до пошуків мами: поїло, і міцно спить.
Джесіка таки пішла ночувати на своє звичне місце, у веранду. До своєї Поночки. Вночі цуценя маму не зачіпало. А вранці, після прогулянки та сніданку, воно знову почало чіплятися: давай побігаєм! І Джесіка знову прийшла до нас на диван.😍
А я собі думаю: ну не може бездомна собака так чемно себе вести в хаті. Вона явно була чиясь, але через тічку її вивезли на підприємство. Де я її і підібрала вже з цуценятами, в люті морози.
От тепер сиджу і думаю: може, спробувати таки знайти її попередніх хазяїв? Сказати - забирайте свій скарб, гуляти та народжувати не буде, а вас любитиме та захищатиме все своє життя. Чи вони цього не варті?