Не тільки сирена повітряної тривоги лунала сьогодні. До неї вже всі звикли, вона стала фоном нашого повсякдення. Та ще й новою філософією життя: кожен день може бути останнім. Наскільки глибоко кожен із нас сприймає цю парадигму, - це питання риторичне. Всі люди різні. Для декого війна - це нагода набити кишені сумнівними операціями із збором коштів на якусь там допомогу комусь там. Деякі люди просто не відчувають небезпеки, бо живуть у більш-менш безпечних регіонах. І, мабуть, їх рідні чи друзі не сидять в окопах на передовій. Хоча мені важко уявити на другому році війни, кого з українців не зачепила війна. Незалежно від того, де вони жили чи де знаходяться зараз. Тим не менш.
Сьогоднішній день, як завжди, не був спокійним. Сирена нагадала вчергове про те, в якому світі ми живемо. Але після відбою тривоги ми з мамою відчули те, що відчували під час окупації у 2022-му... Звуки війни.
Навіть мій пес розхвилювався. Бо над нами пролітали літаки. Але якщо до війни звук літаків був непомітним, бо працювали авіалінії, то зараз це звучало як грім серед ясного неба. Тривожно. Страшно. Незрозуміло...
А потім я гуляла з песиками. І розговорилася із новою жителькою нашого кооперативу. Ще з весни помітила одну закинуту раніше ділянку, де нарешті почалося життя. Але познайомилися із власницею тільки сьогодні.
Жіночка приїхала із Херсону. Переселенка.
Не візьмуся передати все те, що я пережила від почутого. Поки що сама в шоці. Бо це вам не новини по тєліку чи радіо слухати. Але основне у всій цій розмові я чітко побачила.
Україна - це ВСЯ Україна: Херсон, Донецьк, Луганськ, Крим... і навіть більше. Та те 'більше' нам не треба, повернемо признані світом кордони - і нам вистачить. 😎
Я хочу, щоб мої внуки та правнуки, і їх діти-внуки-правнуки не знали звуків війни. Заради цього зараз наші героїчні ЗСУ та всі захисники тримають фронт і йдуть у контрнаступ. Заради майбутнього зараз тисячі молодих хлопців та дівчат проходять навчання за кордоном, щоб ефективно діяти при звільненні України від російських загарбників. І сьогоднішній звук літаків хоч і нагадав про бої під час окупації, але разом з тим ми розуміємо: нас оберігають від російського заліза. А моя мама, дивлячись на стрімкий політ сяючого під сонцем літака, сказала: "Там же керує наш льотчик. Як йому там, у небі? Дай Боже йому здоров'я та удачі!"
Я не очікувала, що на маму так подіє звук війни.
Я вірю, що зовсім скоро над нами літатимуть тільки мирні рейси. На які навіть не звертаєш уваги.
І ми забудемо про цю кляту війну. 💛💙
