Але по суті це початок моєї розповіді про художників і нашу студію, яка називалася фабрика, бо це було ціле виробництво мультфільмів. Але художники нашої студії це одна величезна сім'я. Приходять, йдуть з неї, їдуть і приїжджають із країни в країну, але раз малювали разом, творили, все, вже родичі.
Було це на вулиці Інститутської. Вдома, у моєї бабусі, Валентини Тихонівни Лещенко,
дериктриси нашої Української мультстудії та її сина у Жені. Маминого брата.
Я маленька. Я обожнюю свого дядька Женю. Він дуже розумний, гарний. Закінчив Університет. Вільно розмовляє французькою. Він уже працює на мультстудії і пише такі сценарії… І «Зворотний бік місяця»,
«Чумацький шлях»
та «Моя дружина курка»
і багато іншого. Гранпрі
Фестивалю фестивалів, для тих, хто в темі.
Але найбільше мені в ньому подобалося, це те, що мав купу прекрасних друзів. Університетські, студійні. Та й дворові класні. Це ж Печерськ. Того дня було чудово, як завжди. У Жені в гостях сидів його найкращий друг Ігор Ковальов,
класний мультиплікатор і шикарний художник, і Гриша Гладков. (Композитор пластилінової ворони, сказав Женя)
Гриша співав одне й те саме.
Вони без кінця наливали з чайника в чашки "компот", як говорив Женя, випивали його закурювали і ставали все дивніше і дивніше.
У кімнаті, як зозуля, весь час з'являлася бабуся.
П'ємо компотик, говорив бабусі яскраво синій Женя про яскраво червоних Ігорка та Гришеньку.
Бабуся сердито блищала очима і віддалялася.
І ось у розпал всієї цієї милоти затремтіли стіни і затряслися вікна. У кімнату вдерлося таке… Я втратила мову. Скуйовжений як хмара волохатий, вусатий, бородатий з витріщеними як псів в «Огніві» злими очима, здоровенний сам у демонічному чорному плащі, мужик.
Він кричав: "Де ВіНННН !!!???, Що ВОНИ тут роблять?!!!! Я зараз його винесу звідси! Якого ви тут сидите? Я вас зараз усіх тут приб'ю! Ану пішли звідси! Де вони ховають це все!? АНУ швидко пішли зі мною!" Він трясся від злості. З нього валили іскри, Я не пам'ятаю чи справді я забилася під стіл, але що ховалася за бабусю це так.
Він схопив нашого Ігорка та Гришеньку і вирвав їх з-за столу як смерч крихітку Еллі разом з її дерев'яним будиночком і Тотошкою з Канзасу. Він чи то виніс, чи то виштовхав їх на вулицю в ніч.
Женя чи то зомлів, чи то заснув. Бабуся нічого не сказала.
У кімнаті запанувала, як кажуть, гнітюча жалобна тиша. І я подумала, що Ігорка та Гришеньки немає вже на білому світі. Він уже задушив їх та з'їв.
Запитай мене з тих пір як виглядає Бабай і я точно знаю, я бачила його в дитинстві ... своїми очима ...
Це був Олександр Михайлович Татарський.
Про що я йому і сказала, коли вирісла, коли ми познайомилися. І я йому сподобалася і він вирішив за мною елегантно приударити.
Тепер у непритомності падати була його черга.
Але Київ, але студія, ми ж усі родичі..та і він мені розповів як була справа.
Виявилося, що Сашко не пив та не курив. А Женя та Ігор міцно дружили весь час писали сценарії і, як говорила бабуся, були п'яницями і щоразу, коли ці дві худоби напивались, і не приходили на зйомки чи на роботу чи ще кудись, Саша бігав шукав Ігоря по усьому місту. Але насправді, він чудово знав де його шукати, але сказано вже було сто разів, не дай Боже він ще раз опиниться у Жені.. і від самої думки Татарський звірів... І коли підозри підтверджувалися... друзів катапультувало потужним вибухом у різні боки женьчиного чайника з прискоренням від Татарського.
І тоді ми з Сашком спільно відновлювали події їх з Ігорем київського життя. А решту він мені розповів.
Я згадала, що
Одного разу ми з Женею, в моєму все тому ж дитинстві, коли він програв мені в карти, пішли в рахунок програшу погуляти. Ігор і Саша робили "Пластилінову ворону". Так що я її бачила у розібраному стані. Цікава річ, виявилася, для історії.
Так, панове «Пластилінова Ворона» була зроблено в Києві.
Сашко сказав,
що вона не сподобалася нікому….
Ні керівництву студії, ні моєї бабусі,.. ні в міністерстві.. ні нашим цнотливим, вишуканим митцям.
Вона була надто весела, говорили занадто вульгарна і занадто комерційна, це тавро для нашої культури.
Ігор, був у розпачі… А Сашко склав її в яуфи, це залізні баки для плівки та відвіз до Москви.
Там він стояв під Держкіно, здається під зливою або хуртовиною і потрапив на прийом.
І там "Ворона" сподобалася.
Вони доробили її та переїхали до Москви.
Вони з Ігорем створили чудову студію «Пілот»
. Зібрали чудових мультиплікаторів палаючих анімацією.
І зробили там "Падав торішній сніг"
серіал "Слідство ведуть колобки",
"Ліфт".
Саша Татарський зробив диво, зібрав колишніх своїх колег із прилеглих родинних колись країн і роздав їм у роботу величезний проект за казками цих народів. Проект називався «Гора самоцвітів».
Він хотів щоб діти ставилися один до одного дружелюбно та з цікавістю. І зробили вони ще дуже багато.
Але вчився Сашко, як він особливо наголосив у
нашого прекрасного київського режисера Олександра Вікена.
Автора фільму про Петрика П'яточки
на він був до мультиплікації танцюристом Вірського ансамблю. І сцени з танкама у наших козаках його.
А в нього вчилися і стали
справжніми зірками ще й Ігор Ковальов та Сергій Кушніров, Ігор Ленго.
Про них я розповім наступного разу.
Згадали про те, як у молодості на нашій Татарській та Ковальов розігрували всіх невгамовно. То вони знайшли на смітнику люстру і подзвонили комусь із нею в руках, мовляв, ви так стрибали, що в нас, ваших сусідів знизу, впала люстра. То Ігор тонкий і дзвінкий сховався у величезному мішку для відпрацьованої кальки і схопив за руку прибиральницю, що нічого не підозрювала…І дуже багато іншого.
Просто прекрасна, весела чудова людина.
Ніхто не міг відійти від нього, до того він був привабливий. Дотепний прекрасний оповідач. Якийсь гарний.
Але найголовніше в ньому було те, що він як би непомітно занурював усіх у казку. Він збирав дідів морозів,
робив цікаві речі своїми руками, Він зачаровував людей своєю любов'ю до анімації, він був підлаштований до її чарівного світу. І всім у його присутності хотілося вважати цей стан більшою реальністю, ніж звичайне життя.
.Ось є такі люди ...
А може, більше й ні.
Він помер раптово у 2012 році у віці 56 років. Серце. Небайдуже прекрасне Серце.
Не дожив до війни та близько. От би він здивувався.
І зараз, коли Вадим Шинкарьов,
запропонував мені проілюструвати книжку Бабай, мені для пошуку персонажа моїх дитячих страхів не довелося особливо замислюватися. Звичайно, я знаю його в обличчя. Тим паче наш книжковий бабай у душі казкар .. ось вам і збіг. Все ж таки люди які обертають казками, реально щось знають про наше життя.