Євген Якович Сивокінь. Людина, яка навчила нас літати
Я була маленькою! А 50 відсотків тих, хто це читає, тоді ще не було на світі — як казали колись дорослі, не дуже ввічливо, але це чиста правда.
Так ось, колись... А це було ще за тих часів, коли телевізори були чорно-білими, передач було обмаль, а каналів — скажімо, лише чотири. У 70-ті роки минулого століття справжнім щастям для малюків була можливість подивитися програму «Мультпанорама». У Москві її вів дуже гарний художник Курчевський — як потім з'ясувалося, справжній світський лев і приголомшлива людина.
А у нас, в Україні, таку передачу вів Євген Якович Сивокінь.
Не потрібні нам зараз точні дати й роки, все це приблизно — скажімо просто: ми з вами тренуємо пам'ять. Сивокінь — це щастя і радість. Якщо пам'ятаєте мультфільм «Чистота — запорука здоров'я» (фраза саме звідти), то ви розумієте, про яку атмосферу йдеться. Той фільм називався «Казка про білу крижинку» (1974).
Дивитися «Казку про білу крижинку»
Багато хто любить його роботу «Країна Лічилія» (1982) — малюнок, перекладки, майже 10 хвилин чистої творчості студії «Київнаукфільм».
Дивитися «Країну Лічилію»
Мені дуже подобається його «Людина, яка вміла літати» (1968). Думала написати лише про неї... і про «Дерево і кішка» (1983). Але додам тут його фільмографію, бо все у нього цікаве і талановите. Дивіться ці фільми й отримуйте задоволення.
Фільмографія Майстра
Режисер: «Осколки» (1966), «Людина, яка вміла літати» (1968), «Казка про доброго носорога» (1970), «Людина і слово» (1973), «Казка про білу крижинку» (1974), «Двері» (1976), «Пригоди коваля Вакули» (1977), «Лінь» (1979), «Країна Лічилія» (1982), «Дерево і кішка» (1983), «Як у нашого Омелечка...» (1999) та інші.
Художник-постановник: «П'яні вовки» (1962), «Золоте яєчко» (1963), «Мишка + Машка» (1964), «Життя навпіл» (1965).
Аніматор: Брав участь у створенні легендарних стрічок «Микита Кожум'яка» (1965), «Як козаки куліш варили» (1967), «Пригоди козака Енея» (1969), «Як козаки у хокей грали» (1995).
Наша розмова про Євгена Яковича тільки почалася. У вівторок на цьому тижні, 5 травня 2026 року, він, на жаль, помер. Це не просто сумна подія — це, дорогі друзі, непоправна втрата. Це момент, коли наш світ назавжди втрачає одну зі своїх граней.
Він народився теж у травні — 7-го числа. Йому виповнилося 89 років. Це людина, яка пройшла шлях в нашій анімації від самого початку до сьогодні. Це наша історія, наше надбання. Ці художники, що тихо йдуть від нас, і є нашою епохою.
Як і всі наші Майстри — режисери, геніальні рисувальники, розумні та талановиті люди — він був неймовірно цікавою та гострою на язик людиною. І, звісно ж (це обов'язкова умова нашої студії), абсолютно унікальним.
5 травня ми зібралися в кінотеатрі «Комод». Був дуже цікавий вечір: ми обговорювали, що тепер робити з нашою професією, яка пережила бідність 90-х, коронавірус та крах нашої улюбленої студії «Київнаукфільм». Останнім часом на нашу долю випало чимало випробувань, особливо війна.
Саме зараз, на фоні 100-річчя української анімації та проєкту «Тисячовесна», нам повідомили про смерть Євгена Яковича. У залі почали показувати годинну програму з розкішних українських мультфільмів, які, я впевнена, більшість із вас ніколи не бачили. Усі вони були створені або студентами Сивоконя (які згодом стали чудовими режисерами), або за його підтримки як художнього керівника. Про них я розповім пізніше.
А тепер — обіцяна смішна історія. Сивокінь, Будзь, Дахно, Уманський та Радна Сахалтуєв іноді зачинялися в обід в одній із кімнат студії та... грали в карти на щиглі (щелбани)! Це таємниця, нікому не кажіть! Не зізнаюся, хто саме мені про це розповів.
Ось так: від «Мультпанорами» до викладання в інституті. Навчатися у нього означало знайти свободу та щастя бути розкутим художником.
Життя диктує свої умови, і поки я чекала можливості сфотографувати карикатури у Лаврова, пішли з життя великі: Радна Сахалтуєв, Г. Уманський, Ірина Смирнова, Ірина Каплична. Нещодавно телефонував наш режисер Алік Вікен («Петрик П'яточкін»), він зараз у Німеччині. Як же ми часом не цінуємо своїх талантів, самих себе як народ...
Не хотілося пафосу — хотілося просто розповісти про дуже важливе. Продовжимо в наступних статтях. І про фільми, і про людей, і про те, як це було насправді.