Хотілося продовжити писати про першу в цьому році подорож... Але...
На цю розповідь мене наштовхнув допис 
Не могла заспокоїтися декілька днів і все ж наважилася розказати...
Серце сповнене тривогою та розривається від спогадів (( Напевне, зараз саме час поділитися гірким життєвим досвідом.
І хай він нікому з нас не згодиться. Але, все ж, якщо настануть буремні часи, може стати в нагоді((
Я не можу не слідкувати за тим, що зараз відбувається в моїй країні(( Бо подібне вже сталося зі мною. Бо колись, у минулому житті, у далекому та такому близькому 2014 році, коли почали розгортатися сумні події на моїй Луганщині, я і уявити не могла масштабів змін в моєму житті та в житті моєї країни, не вірила в реальність того, що відбувається. Не дивилася телевізор і до останнього пересувалася по містах області вже навіть через блокпости. Спочатку мені тоді чомусь не було страшно. Дивлячись як люди скуповували гречку та сірники, думала, що вони диваки. А потім з міста почали виїжджати друзі, які виходили з акціями протесту на підтримку України та проти свавілля, що відбувалося, бо їм почали погрожувати. Їхали і ті, хто в минулому пройшли Югославію та Афганістан, бо з баз військоматів отримувалися дані і їх почали схиляти вступати в лави так званих "ополченців".
Почалися захоплення будівель державних установ, першою була СБУ зі всім арсеналом зброї.
Все відбувалося наче в якомусь фільмі, дивишся на себе зі сторони і наче не з тобою то все твориться. Почалися обстріли. Але люди намагалися продовжувати своє звичне життя. Бо ніхто не розумів, що відбувається. З інших міст телефонують і розпитують, а чи правда що стріляють, а хто стріляє, а чи страшно. Продовжували ходити на роботу. Почали з'являтися перші жертви обстрілів та перші руйнування. Закривалися установи та підприємства. Людей огортали паніка і страх. Українські канали були заблоковані, з кожного ящика розповідалося, як хунта нищить російськомовне населення та розпинає хлопчиків в Слов'янську. Останні потяги з Луганська були просто забиті. Люди їхали в літніх речах і не надовго. А виявилося, що більшість їде назавжди.
Це був перший зрив: я людина, яка любить планувати та упорядковувати своє життя, не можу навіть бути впевненою чи настане моє завтра. Мені 29 років, ще не пройшло і року як я купила свій будинок, таке омріяне житло. І тут все йде шкереберть. Страх, безсилля женуть мене і я їду на мирну підконтрольну територію Луганської області. Живу то в одних друзів, то в інших зі своїм песом- здоровенним лабрадором. І почуваюся тягарем, адже не звикла когось обтяжувати своїми проблемами. Проходить три тижні таких микань і невизначеність і власна неспроможність щось змінити штовхають до повернення в Луганськ. Наступного дня понтонну переправу, якою я поверталася до Луганська, підірвали. В Луганську стріляють, але не активно. Пристосовуюся. Бо ширяться чутки, що вже майже зайшли в місто наші військові формування. Життя зводиться до виживання. Тут доречно сказати, що виживати легше з готівкою, бо банки, банкомати і картки навіть з грошима на них - стають марними. Щоб бути хоч якось корисною зв'язуюсь з подругою-волонтеркою і пропоную свою допомогу. В своїх реаліях ми навіть і не замислюємося, що комусь ще важче і безвихідь ще гірша.
Незабаром, в тридцяти метрах від мого будинку вщент вигорів будинок сусідів від прямого попадання снаряда. Пересуватися містом стає дедалі небезпечніше. Почалася ночівля в підвалі. А він був, скажімо так, хліпенький. І не дивлячись на те, що вже було тепло на вулиці, там було сиро та холодно. Тож, навіть надійне укриття в будь яку пору року буде холодним, не завадить там тримати сокиру та лопату, на випадок завалу, якийсь запас їжі та води, теплі речі і, дуже гріли душу свічки(( Не рятувала купа лахів, які я туди нанесла. Тож мені з моїм вірним другом, 40-кілограмовим лабрадором, доводилося ночувати там тулячись одне до одного щоб зігрітися. Зникає водопостачання та газ, світло з перебоями. На такі випадки все ж дуже в нагоді стане їжа довготривалого зберігання, яку не треба попередньо обробляти (консерви, снеки). А ще павер-банки, ліхтарики, свічки.
Друг пропонує переїхати на деякий час в Первомайськ в будинок батьків, який пустує. Знову збираю речі (( І як передчуття - забираю все необхідне. Хоча згодом виявляється, що і ці речі треба переполовинити. Два тижні тиші і спокою в Первомайську - як якась нечувана благодать. Стиль життя - все зводиться тільки до задоволення природніх потреб та постійне гортання стрічок новин та соц мереж в пошуках надії. Не має роботи, не має звичних справ та занять, все чим жила раніше залишилось десь там. Тільки невизначеність. Рятували довгі прогулянки з собакою у нових місцях. По пів дня могли блукати, бо так за тим скучили.
Починаються чутки про мінування околиць, прогулянки стають небезпечними(( Починаються обстріли. Первомайськ стає одним з найбільш постраждалих та понівечених від обстрілів міст(( Я думала, що вже все бачила, а ні - ось він, початок пекла. Не має води, газу, світла. Лежить зв'язок. Підзарядити телефон можна тільки в одному місці - люди в підвалі багатоповерхівки облаштували підвал з генератором, і створили хоч якийсь побут спільними зусиллями. До слова, вражала згуртованість сусідів та готовність прийти на допомогу. Жителі багатоповерхівок ютилися в тих підвалах як одна велика родина. То мати лишні консерви дуже віталося. Обстріли регулярні та дуже потужні. Не можу пояснити чому, але обстрілів не було до десятої ранку. Казали, що це щоб люди мали змогу роздобути воду, їжу. В цей час я могла віднести телефон на зарядку і домовитись, що заберу наступного дня. Поспіхом, бо треба встигнути до того, як почнеться обстріл. Вже не має гортання стрічок в телефоні, бо зв'язок поганий та кожна частинка зарядки - надія на виживання. На вулицях мародерство. Пограбовані магазини з технікою, речами. Під канонаду люди тягнуть вкрадені телевізори та пічки((
А ще сморід, бо дефіцит води, на вулиці літо, а природні потреби ніхто не відміняв.
Дефіцит продуктів, навіть якщо маєш гроші купити нема чого. Привозять інколи, так званий, соціальний хліб. Рятує нас із собаком невеличкий запас круп, які доводиться готувати на вогнищі. Такої гидкої, гіркої від диму каші я не їла ніколи(( Зрештою пес почав відмовлятися їсти.
Проводити щоденну гігієну - величезна проблема, бо нестача води. Тут би у нагоді стали вологі серветки. Бідне моє курчаве волосся, замотане на маківці у вузлик. Думала, що доведеться просто той вузлик відрізати, бо так воно закуйолдилося.
Зруйновані мости-сполучення, через які можна виїхати. Загиблих ховають біля під'їздів. Так було з вчителькою місцевої школи.
Майже кожен день приїжджає автобус, який вивозить людей. Зі всіх своїх речей зібравши саме-саме необхідне кожен день починаю ходити до того автобуса зі своїм чотирилапим другом. Але, дивлячись на те, як він заповнюється мамами з дітками та старенькими людьми, йду не з чим. Бо не можу, не маю права лізти туди з собакою. А залишити друга також не можу. І волочуся з ним та з тим баулом назад. Бо треба встигнути повернутися до обстрілів.
Яскравий спогад, як в один із днів по дорозі до автобуса зустріла маму з маленькими грудними дітками-двійнятками, обвішану крім малих ще сумками з ніг до голови. В очах не страх, а жах - за своїх дітей, від стресу пропало молоко, а купити суміші немає де.
Переломним моментом стає дуже потужний обстріл.
Цей свист падаючих мін не з чим не сплутаю. Пронизливий, який несе горе та руйнування.
В той раз обстріл почався різко, почувши той клятий свист встигли юркнути в підвал, і сиділи там ну дуже довго, вийшли коли стихло.
В будинку, в якому я жила, побило дах, дірки в стінах, винесло вікна та зірвало ворота. Підвал, на щастя, добротний та рятівний для нас. Понівичило сусідські будинки, на сусідній вулиці палає дім. І розумієш, що ні швидка, ні пожежна не приїде - твоя доля в твоїх руках та в руках тих, хто опиниться поруч і, може, згодиться допомогти. Залишаю собаку в підвалі. Сама перестрибуючи через обірвані лінії електромереж мчу до пожежі. Страшно. А якщо зараз знову почнеться обстріл, а якщо якийсь дріт під напругою, а якщо там люди і я не зможу допомогти. Обійшлося, дім горить, а люди цілі, бо також в підвалі сиділи.
Наступного дня знов до автобуса в знов повертаюся ні з чим. В побитий дім.
Прийшло безсилля. І від того злість, що нічого не можеш вдіяти щоб змінити ситуацію. Опускаються руки. Відчай.
До і від автобуса шлях лежить через блокпост сєпарів. І вже начхати на безпеку, залишилася тільки злість і ненависть.
Не маю сил боротися і сідаю недалеко на узбіччі. Страх десь загубився. Підходить до мене сєпар з автоматом і розпитує. Розказую, що не вдається виїхати.
Я не знаю чому, я не знаю за що, але провидіння змилостивилося. А йому напевне стало жаль мене. Він почав зупиняти машини, які проїжджали повз. І казати, щоб забрали. Але машині повні - люди всіма силами намагаються покинути місто.
Зупиняє одну з таких машин - виявляється таксист, який вивозить людей. Сьогодні не може, бо уже везе людей. Обіцяє приїхати завтра. Домовляємося про час та місце зустрічі.
Крила, у мене виросли крила. Надія є... Завтра все зміниться. Але й страх, чи не обдурить, чи приїде.
Наступного дня мчу зустріти його, щоб показати куди їхати за речами. Чекає. А з ним люди якісь поруч. І ми з собакою. Привіт привіт. Каже - це моя сестра. Ті прощаються і ми їдемо до будинку по речі. Виявилося, його в той момент тримали на ножі, думали, що він український наводчик.
Скільки разів те життя вже було на волосині.
Забрали речі, на антену автівки привязуємо мою білу майку. Знак, що виїжджає мирне населення. Хоча який то знак в тих умовах. Але віриш в ту білу майку, як в самий цінний оберіг.
А далі дорога Первомайськ-Попасна. Зі всіх боків натикана нерозірваними снарядами, які стирчать з асфальту і можуть здетонувати кожної секунди, хоча б і від вібрації авто.
Адреналін зашкалює. Їдемо повільно. Але десь близько той рубіж. Ніби ти з довгої подорожі повертаєшся додому, в спокій і в мир.
І далі вже інша боротьба за місце в нових реаліях...
Зараз всі ці спогади дуже гостро постають.
Чи боюся я? Безмежно, бо тепер я боюся за свою дитину. І за чоловіка, тому що він сміливий і сильний...
Але опановую себе, намагаюся критично мислити. Беру до уваги той досвід. Але не пірнаю в пісок головою, бо вже знаю що може бути все, що завгодно.
P.S.: Пересічна людина, яка не має навиків поведінки в таких умовах, здатна допомагати своїй країні тільки після проходження підготовки!
Але, помагаючи нашим захисникам, ми маємо надію, що в таких умовах зможемо бути за їхніми міцними плечима!
Що роблю я:
- збираю гроші на купівлю необхідного оснащення (завжди прошу список необхідного, щоб розуміти що саме в приоритеті). Бо тактичний ліхтарик може врятувати життя того, хто ним ризикує заради нас всіх. Бо спальний мішок додасть хоч трошки тепла при ночівлі в польових умовах, коли на вулиці -5.
- передаю продукти харчування нашим захисникам на лінії розмежування. І знаю, що особливо цінується домашні смаколики, бо, хоч їхні кухарі і намагаються балувати хлопців і дівчат, та все ж, перебуваючи там так не вистачає смачної домашньої їжі.
- допомога військовим у шпиталі, а туди регулярно доставляють поранених навіть в період так званого "перемир'я". Хочете показати своїй дитині, що таке патриотизм - відведіть її у відділення травматології. Туди приходять люди - допомогти і подякувати. Приносять їжу, засоби гігієни, дітки - власноруч зроблені обереги. Не вистачає сил дивитися на це без сліз(( Як ті покалічені хлопці сприймають вдячність...
- і те, що зробила нещодавно вперше - відправила книги до бібліотеки Луганщини недалеко до лінії розмежування.
І, так, маю напоготові тривожний рюкзак з документами та грошима, з самими необхідними речами, ліками і невеличким запасом їжі.
Це знижує тривожність, бо маю план Б.
Бо ворог розраховує щоб ми заклякли від страху, кожна окрема людина і країна в цілому. Розраховує на позицію: моя хата скраю, мені держава все винна і тп.
Але ця реальність стосується кожного!
Сил нам, сгуртованості та миру!!!