Всім привіт!
Мої відпустки зазвичай такі - що не день, то нові враження.
Хоча початок сьогоднішнього дня був абсолютно звичайним і буквально безхмарним.
Тому після вчорашньої передишки ми вирішили прогулятись до Каменя 12 Опришків і на Камінь Довбуша. Ми ще мабуть мало каменів бачили.
І настільки мене дехто (ім'я не називаєм, хоча це був мій чоловік) переконав, що йти буквально фігня, що ми взяли лиш воду. В останній момент чоловік поклав у маленький рюкзачок 5 батончиків. Чому саме 5, нас же двоє? - спитала Я. Бо так, - сказав Він.
І коли я брала фотік, то навіть не була впевнена, чи він мені потріен на такій звичайній прогулянці. Це був вступ.
Йшли ми отак собі помаленько. Нарвали м'яти, знову минули чергову панорамну гойдалку.
Пройшли через струмок, який тече від Залізного Джерела.
Звернули до печери Довбуша (це бонус). Печера розташована у мурашиному кварталі. Обабіч стежки самі мурашники, одні великі, інші ще будуються. І мурахів стільки, що саму стежку теж здається вони протоптали. Бо йти по ній треба швидко, це зупинятись, і по центру. Бо на тротуарах суцільний мурашиний потік. Великі, кусаються боляче.
 |  |
|---|
Далі трохи дгорі через ліс. В тіні дерев вітру не було, парило. За прогнозом була гроза, але тут весь тиждень обіцяють грозу, а ще ні разу не було, лише вчора трошки покрапало. То й сьогодні так буде, але до того часу ми вже вернемось із прогулянки, казала собі Я.
На шляху нам весь час траплялись пастки: то лисички виглядують з моху, то малина солодезна (і як ще не зірвав досі ніхто), то чорниці такі густі, яких я в житті не бачила (а я родом майже звідси). Солодкі, ароматні, аж теплі від сонця. Я їла їх так смачно і похапцем, можливо разом із листям ☺
До речі, у нас тут особливий режим харчування виробився. Сніданок, потім кудись ідем. І як би не старався, а до 5-ї вечора ми на воді і ягодах. А потім якась їжа. А потім як вийде. Шорти без ременя тримаються лиш на бедрах. Тому правило виживання #1: побачив ягоди - їж.
Так от, було ясно, у спину несамовито пекло сонце (я це точно памятаю), поки я намагалась не збожеволіти від кількості ягід. Потім ми пройшли ще метрів 50, зрозуміли, що якийсь час уже не бачили маркування. Потім зустріли діда, який пер сіно під гору і розмовляв з нами без натяку на одишку. Він нас переконав, що Камінь 12 Опришків не такий вже й особливий, тим більше що треба вертатись, бо ми пішли не туди, а камінь Довбуша вже майже ось, і скоро може піти дощ, а то й град.
І поки він нам розказував, і ми пройшли ще метрів 20, таки плчався дощ. На щастя поруч була хата, і нас мила дівчина пустила сховатись під дах.
Поки я знайомилася із трьома місцевими дітками (Галинка, Наталочка і ... просто хлопчик), дощ посилився. Стало холодно і пішов град 😬
Довелося трохи затриматись. Як каже моя подруга, "смеркалось"... Ми дістали батончики, і стало ясно, чому 5: два нам і три дітям. Термометр показував щось біля +21. А я ж зірка, у майці, шортах, куртку не брали, зате окуляри від сонця.
Коли дощ майже перестав, ми стали збиратись. Мила дівчинка з винуватим виглядом сказала: - Може візьміть хоч парасолю? Але з того, як я зрозуміла наш подальший шлях, парасоля нас не врятує. Хіба що вертоліт.
До речі, пояснюють гуцули так, що мені знадобилось все моє почуття гумору, щоб не впасти у відчай. "Бачите, де оті сосни? (Показує на пагорби, вкриті суцільними соснами) Вам треба отак просто перейти один потік, потім другий потік (після грози, ага) і просто уверх (мені вже недобре). А де оті берези, бачите? (Я нічого не бачу і навіть точно вже не розумію, на який нам горб). Там буде полянка, візьміть палку, бо там кобила з лошєм, вона нічо, не бійтеся, але би вона за вами не пішла (що значить не пішла?? для чого за нами йти??). І там направо, відкриєте ворота (на щастя ми знали, що таке у них ворота), побачите дорогу, і по дорозі вже вийдете на камінь.
По карті що назад, що вперед, однаково далеко, особливо по такій погоді. Спробувала спитати поради у милої дівчинки, але з її винуватої усмішки зрозуміла, що краще не розвивати цю тему. І ми пішли вперед.
Бачили багато беріз і смерек. Різних. Стежок не особо, а коли побачили, де переходити через потік...
Добре, що капці там не згубили. А зверху трохи дощик, трохи краплі з дерев, а навколо гримить.
Там, де було найгірше болото, росло стільки білів! Білі - це такі умовно їстівні гриби, наголос на останній склад. Це моя любов з дитинства, ніде їх більше не зустрічала. Головне знати, як готувати.
Нарешті пройшли крізь ворота (гуцульські ворота то ще треба знати які) і вийшли на дорогу. Пташки співають, гори димлять.
Біля каменя було гарно. Хмари трохи розійшлись. Я настільки розслабилась, що присіла на лавку з бревен і ... Коротше так, якщо бревно тріснуте, навіть трошечки, то на нього після дощу не сідайте.
Почитали на каменях чекіни за останні 100 років, намагались між тим відшукати петрогліфи, все дарма. Пішли далі. Знову попали в пастку із малини, а тут знову дощ. І ховатись ніде. А дощ ще припускає, і блискавка з громом десь зовсім близько. Трохи страшно.
Нарешті трапилась недобудована хата, ми забігли під дах і перечекали чергову зливу.
Далі вже чалапали без пригод. За кілька хвилин вийшло сонце, наче нічого і не було.
Додому добрались якраз біля п'ятої. Режим у горах - це головне.
P.S. Найголовніше те, що вчора я весь день куксилась, і через це ми сьогодні не пішли на г. Ротило. А там підйом мав бути довгий і серйозний. Було б нам непереливки. Що не робиться, все на краще.
P.P.S. Кросівки сохнуть, трофеї сохнуть, а ми їмо. Порції як у косарів! Раз в день можна 😆
