Hello everyone. Last Friday, I attended a concert at the Lviv Philharmonic. The evening began with Bach. His music on the organ feels like the foundation of a cathedral: unshakable logic and a vertical line stretching toward the sky. I don't remember the exact title of the piece, but I felt its structure in every cell of my body.
Then, there was a transition to Vivaldi. It started with a rare concerto for organ and violin, where Bach’s majestic architecture seemed to bloom with the delicate flowers of violin passages. It was a moment where Reason and Emotion finally found a common language. I could hear an incredible positivity in this music; I felt the Italian flair of a Venetian carnival. The composer's most famous work, of course, is The Four Seasons.
I wanted to close my eyes to imagine my own associations, but the organizers had invited an artist who painted live during the performance. First, a hesitant spring, then a vibrant summer, a bountiful autumn, and a tranquil winter. The painting changed—new details emerged, some strokes were painted over, others shifted into different shades. My attention was captured by the artist's hands as she constantly added new layers to the canvas.
I realized that this is exactly how an Invisible Hand paints our days and us within them, creating new pictures of our lives. Watching her cover old strokes with new hues, I understood: our past never truly disappears. It becomes the base layer upon which the present is written. Even if the final picture changes beyond recognition, every previous stroke was necessary for the final masterpiece.
At this concert, I unexpectedly ran into acquaintances from my past—a surprise for all of us. At that moment, I was reminded once again: in this universe, no coincidence is accidental. Every person we meet and every sound we hear appears exactly when we are ready to receive them.
Not long ago, I had a conversation with the mother of my son’s classmate. She mentioned that she lacked "volume" and "depth" in the Philharmonic hall, preferring the sound of the Lviv Organ Hall instead.
"I can explain why," I replied joyfully, happy that my musical education was finally coming in handy. "The Lviv Organ Hall is essentially a church. Its dome structure allows the sound to round out and become immersive. In the Philharmonic, the sound can feel 'flat' depending on where you sit. The acoustics depend entirely on the architecture of the space."
After that conversation, I realized that everyone needs their own "frequency" of sound. Some need a specific space for the sound to become deep and resonant. But I’ve learned to feel that depth even in a "flat" space.
Leaving the Philharmonic, I thought about the "Symphony of Thaw" I had heard recently. Vivaldi created an entire concerto from such sounds: a flowing stream, the joyful singing of birds, the rustle of leaves, the falling snow. He wrote this music 300 years ago, yet his "Winter" doesn't end with cold—it ends with the anticipation of warmth. My own "Symphony of Thaw" is more than just melting snow; it is the readiness of my heart to sound in unison with this crystalline world.
I wish for all of us to dissolve the mundane, to feel these crystal sounds of nature, and to paint our own four seasons with a vibrant palette of colors.
Translated and adapted with the help of Gemini.
Привіт усім. Минулої п'ятниці я відвідувала концерт у Львівській філармонії.Вечір розпочався з Баха. Його музика в органному виконанні — це як фундамент собору: нерушима логіка і вертикаль, що тягнеться до неба. Я не пам’ятаю назви твору, але я відчула його структуру кожною клітиною.
А потім стався перехід до Вівальді. Спочатку — рідкісний концерт для органа та скрипки, де велична архітектура Баха ніби почала розквітати ніжними квітами скрипкових пасажів. Це був момент, коли Розум і Почуття нарешті знайшли спільну мову
І я чула в цій музиці неймовірний позитив від звучання, я відчувала той італійський колорит венеційського карнавалу. Найвідомішим твором композитора є "Чотири пори року".
Мені хотілося заплющити очі , щоб уявити власні асоціації під час прослуховування твору. Але організатори концерту запросили художниця, яка під час музики малювала малюнок. Спочатку не сміливу весну, потім яскраве літо, щедру осінь і спокійну зиму. Малюнок змінювався, на ньому з'являлися нові деталі, деякі мазки замальовувалися, або переходили у інший відтінок. Я все таки прийшла слухати грандіозні музику, але моя увага була прикута до рук художниці. А вона все малювала в вносила нові і нові деталі малюнку.
Я побачила , що ось так невидима рука малює наші дні , і нас створюючи нові картини нашого життя.
Дивлячись, як художниця замальовує старі мазки новими відтінками, я усвідомила: наше минуле нікуди не зникає, воно стає шаром, на якому пишеться теперішнє. І навіть якщо картина змінюється до невпізнаваності, кожен попередній штрих був потрібен для підсумкового полотна.
На цьому концерті я зустріла знайомих з мого минулого, і це була несподівана зустріч для нас. Тоді я вкотре переконалася: у цьому всесвіті усі випадковості не випадкові. Кожна людина, яку ми зустрічаємо, і кожен звук, який чуємо, з’являються саме тоді, коли ми готові їх сприйняти
Раніше в мене була розмова, з мамою однокласниці мого сина. Вона розповідала, що у філармонії їй бракує звуку, що симфонічний оркестр не видає об'єму і глибини. І зовсім інше звучання в нашому органнному залі.
"А я вам поясню чому так, відповіла радісно я, ось нарешті моя освіта принесе користь.- Львівський органний зал- це по суті церква. А відповідно в середині будується купол, а в таких приміщеннях, завдяки конструкції звук округлюється і стає об'ємним. В філармонії ви правильно помітили, звук буде пласким. Все залежить, де ваші місця в глядацькій залі. Ви праві, що звучання симфонічного оркестру залежить від приміщення. Для мене філармонія, це місце, де я виступала з музичною школою, тому в мене хороші відчуття після відвідин."
Після цієї розмови я зрозуміла, що кожна людина потребує власних звуків. Комусь потрібно спеціальне приміщення, щоб кожний звук ставав об'ємним і глибоким. А я відчуваю цю глибину навіть у пласкому просторі.
Вийшовши з філармонії я подумала, що я нещодавно чула симфонію відлиги, а А. Вівальді створив цілий концерт з таких звуків, як тече струмок, як співають радісно пташки, як шумить листя, як падає сніг. Вівальді написав музику природи триста років тому, але його "Зима" закінчується не холодом, а передчуттям тепла. Моя власна "симфонія відлиги" — це не просто танення снігу, це готовність мого серця звучати в унісон із цим кришталевим світом.
І я хочу побажати нам , щоб ми розчиняли свою буденність і відчували ці кришталеві звуки природи і щоб ми самі малювали власні чотири пори року різнобарв'ям.