Засновано на реальних подіях. Проект «Лицарі України» - це історія про людей, які цими реальними подіями опікуються і беруть в них безпосередню участь. Зі зброєю, на нулі, так, вот прям ті, які в окопи до ворогів стрибають і рубають їх саперними лопатками, і ті, які дронами керують також. І арта. І ССО. І багато-багато хто ще.
Нажаль, сучасний світ інформаційного поля і швидкого задоволення такий, що має значення лише те, що відбувається прямо зараз і особисто з тобою. А те, що відбувається в кілометрі від тебе - уже неважливо. А якщо відстань 10 кілометрів, а якщо 100? Тоді цієї частини реальності взагалі не існує. Така собі сучасна парадигма і культура споживання, модернове переосмислення того, що раніше звучало як «моя хата зкраю і нічого не знаю».
Але ж. Ми всі добре знаємо, до чого такий шлях веде. І кінець там печальний. Хорошою альтернативою такому фіналу — буде назвати речі своїми іменами.
Так, в нас війна. Так, вона вже давно. Так, наш супротивник — шалений звір, лютий і нелогічний. Так, протистояння екзистенційне, а примирення - неможливе. Сама логіка нашого супротивника виключає нормальне примирення і співіснування (російсько-українські війни налічують 870 років збройного протистояння з короткими в масштабі історії перервами, а не 2, 10 чи навіть 100 років) і вони хочуть нас дотиснути та зʼїсти. Так, нам треба вистояти і вижити. А щоб вистояти і вижити - маємо перемогти!
А щоб перемогти, варто усвідомити спершу, що борються із ворогом люди і перемагають люди. Зброя, навіть потужна і далекобійна - всього лиш засіб, і щоб тиснути на кнопку, запускаючи ракету — потрібно багато досвіду, готовності, злагодженості, свідомості і рішучості. А на нулі — потрібно ще більше, безпосередньо бити і стріляти у ворога, іноді дивлячись йому у вічі, робити необхідну бойову роботу, зрештою, психологічно вивозити усю цю реальність!
І коли засинаєш в бліндажі у мороз, спеку, дощ та вітер — потрібно завжди чітко знати, за що саме ти воював сьогодні і за що воюватимеш завтра. Чи буде все добре у твоїх близьких в тилу, чи буде все добре у тебе, якщо виживеш. Чи вдасться заробити якісь кошти в світі після війни, де тільки за останній рік штучний інтелект стрімголов забирає хліб у людей всіх професій. І знаходити цю відповідь стає дедалі важче.
Приїжджаючи у коротку відпустку в столицю, очі військового спочатку стають квадратними, потім наповнюються злістю, а потім - тухнуть, і смиренно знічуються. Пояснювати треба, чому? Просто в Києві нема війни. А є втома від нестачі задоволень мирного часу. І цілковита зневага до військових.
Військових бояться — бо можуть забрати із собою на війну, до військових ставляться із презирством — потипу, за що ти воюєш? Не відмазався і не втік? ну і дурний (або бідний)! Люди в камуфляжі стають символом похмурості, відстороненості, багатьом цивільним хочеться їх навіть образити чи побити (що нерідко і трапляється). Перелік можна продовжувати. Але. Так НЕ повинно бути!
Бо якщо кожен воїн не зможе знайти сьогодні іскру поваги, часточку любові, бодай крихту зацікавленості у перемозі зі сторони цивільних, то завтра вогнище опору буде просто нікому підтримувати. І далі прийде морок. Біблійський, толкінській, джордж-мартінський — який завгодно, але саме такий морок, який навіть в Голлівуді достовірно зобразити не всякий талановитий режисер спроможеться.
Місія проекту «Лицарі України» полягає в тому, аби підтримати усіх, хто стоїть на межі життя та смерті, боронячи Україну від хижої імперії, та переконати тих, хто живе за спинами Захисників - цінувати воїнів та їх Подвиг.