"Моя мама мене зпустошила і посиляє в моїй душі пустоту і ненависть.Не можу абстрагуватися, цілими днями вдома скандали.
Хочу написати знову про свої образи до матері, чому вона так?"- саме такими словами я хотіла почати допис учора, згаряча, не обдумавши все. Але дорогою на роботу, я повернула все в інший бік, трохи плакала і зараз хочу викласти свою свіжу думку.
Вже тиждень моя мама проводить в Україні. Більшість часу вона за кордоном. Польща, Італія, раніше їздила в Росію( до війни). Моя мама доглядає за старими людьми. Були підопічні після інсульту, з хворобами Паркінсона, Альцгеймера, поламаними ногами, руками, після важких операцій, і також деменція ( коли відмирають клітини мозку). Як каже мама "до здорових не кличуть на роботу".
От я йшла на свою роботу і думала, яка то тяжка праця! І так працюють дуже багато жінок нашої країни, щоб вислати дітям і внуками ці дорогоцінні євро. А ми навіть не підозрюємо, яку титанічну працю і психологічний тиск витримують наші мами. Адже праця за старими це 24 години на добу, сім днів на тиждень. Буває, що хворі взагалі не сплять, навіть приймаючи ліки, і доглядальниця не спить. Моя мама так не спала майже місяць, вставала вночі, бо кликали і кликали ті старі.
Мама завжди відповідально відноситься до своєї роботи, добре доглядає, бабусів і дідусів. Вони завжди чисті, доглянуті ,підстрижені, смачно нагодовані, в чистому сплять і ходять гуляти. В старих є режим, коли треба давати їсти і таблетки. Рідко, але приходять провідувати батьків діти, приносять харчі, часом говорять трохи. Якщо діти живуть разом, тоді мамі важче працювати, тому що потрібно підлаштовуватися не тільки до підопічних, але і до їхніх дітей.
От саме підлаштовуватися працювати без вихідних. Коли твоє життя - і є робота. Цілими днями думати, щоб приготувати, нагодувати, і виконати домашні справи. А бабця навіть "дякую" не сказала, а дідусь за обідом ножем замахнувся. А є старі, які постійно кричать, є такі, які знущаються над українськими доглядальницями- "баданте"- називають в Італії.
І ось моя мама повертається додому, і постійно говорить про своїх підопічних." А баба, так сказала", " а баба так зробила", " мамо їх тут немає, ти може їх ніколи і не побачиш більше, чому ти постійно про них думаєш і говориш?"
І ось я думаю, що це після- заробітчанський синдром, коли людина перебувала в постійному стресі, подавлювала якісь свої бажання на противагу іншим, догоджала їм.
Ми довго говорили потім до пізньої ночі, можливо різко, я ж не психолог. Але я надіюся, що я достукалася. Бо основний мій месидж був, що не потрібно шукати винних у будь чому, і очікувати якихось дорікань від рідних. Я усім бажаю добра, і хочу повертатися додому, де панує радість, щастя і добро.
Мені чомусь приходить на думку порівняння: коли виходять на волю з тюрми, рідко хто з них адаптується і живе на волі, а більшість хоче і потрапляє в тюрму знову і знову. Моя мама каже, що коли їде за кордон, то страшно хоче додому, а коли приїзджає до Львова додому, то хоче їхати назад за кордон.
Напевно мамі потрібний час.