Коли є повітря, його не помічають. Так і з свободами, закріпленими у Конституції. В нашій комуністичній юності, скажімо, права на вибір проживання фактично не існувало. Через інститут прописки порушувалося і право на вибір професії. Перше, що тебе запитували, коли ти, випускник вузу з червоним дипломом, у 1985 році переступав поріг редакції газети чи журналу, – де прописаний? Це ж стосувалося і освіти для дітей, медичного обслуговування.
До 1970 року в Україні більшість населення складали селяни. Одиниці з них мали паспорти громадянина. Коли ти зібрався їхати, скажімо, до родичів у Білорусь, тобі треба йти на поклон до голови сільради, щоб отримати тимчасову довідку про факт твого проживання на цій території. Голова міг дати дозвіл, а міг і сказати: які похорони?! Оно пшениця на полі сиплеться, йди коси…
Два роки тому введення безвізового режиму у країни ЄС сприйнято було, як природнє явище. А в моїй юності, щоб поїхати у ту ж Чехословаччину, треба було тут зібрати купу довідок, щоб довести – ти не верблюд. У зарубіжній поїздці обов’язково був таємний (а деколи і не таємний) наглядач від КДБ. Від того, що ти говориш, з ким говориш, п’єш-їси у поїздці, залежало чи випустять знову тебе з країни загального комуністичного щастя чи ні…
Свобода, права (я це зрозумів з віком) потрібні далеко не всім. Дуже багато людей на нашій землі навчилися виживанню в умовах столітньої несвободи. І свій досвід ще у незрозумілий для науки спосіб передають потомству: красти і толерувати крадіям, пообіцяти – не зробити, не вдосконалюватися – навчатися, а облити багнюкою того, хто більш успішний, працездатний, старанний… Саме такі люди й кажуть: Конституція є, а толку?! Саме вони, не читаючи Конституцію ту, що є, вимагають нової. Якої? Ну, такої, щоб швидко, вкусно і красіво, як у ресторані «Черемош», куди прорвався по блату, розтовхуючи усіх інших…
Джерело: Viktor Leshyk