Мене мало цікавлять не тільки вибори, а й взагалі дискусії про реформи, про вектори розвитку. Якийсь час тому я дійшов висновку, що у нас за віки склалася політична культура, яка ніколи не дозволяла хоча б якусь реформу планово керовано доводити до успішного завершення. Все на наших просторах тримається на випадку та імпровізаціях. Особливо, коли наш простір став спільним з Московським царством. Судіть самі.
Раптово, як чорт з табакерки, під впливом спілкування з німецькими поселенцями, в Москві на троні з’являється харизматик-холерик. який водночас вирішив: рубаймо вікно в Європу. Дибки підняв Московщину, пообрізав бороди боярам, завів регулярну армію, побудував кораблі для того, щоб стати імперією… Розворушив, але в 51 рік простудився і помер і багато його реформ так і залишилися на папері.
Теж саме можна казати про царів Олександра Першого, Другого, реформи Столипіна, революцію-переворот Ульянова-Лєніна, відлигу Хрущова, перебудову Горбачова. Те ж саме і з реформами Путіна – він уже публічно шкодує, що слухався радників-лібералів.
Український політичний простір ніяк не може обрізати пуповину з тим спонтанним і багатим на катастрофи руським міром. У нас в політичному житті беруть участь люди, які хочуть (відверто про це заявляють) зруйнувати крихкий суверенітет української держави, повернутися до Москви. Люди, які писали «маляви» у Варшаву про нібито геноцид поляків на Волині у 1943 році. Люди, які подають в Конституційний суд позов, щоб добити державну мову вщент. Водночас є люди, які спішать той самий крихкий суверенітет віддати європейським бюрократичним структурам. Яким може бути майбутнє на такому політичному просторі?. Вірною вбачається одна відповідь: непрогнозовано катастрофічним…
Джерело: Віктор Лешик