Давненько не бачила свого вівчарика Хенка у ролі гончого мисливського пса. Відколи ми переїхали із Київщини, схожих диких природних акваторій тут ще не знаходили. А саме в лісі-заповіднику на Броварщині Хенк постійно перетворювався на гончака. Бо майже щодня нам на прогулянках зустрічалися то зайці, то косулі, і навіть лосі були.
Ох і зривався Хенк за дичиною! Зупинити його, якщо вже побачив, злякав і побіг догнати, - нереально. Він нікого не чув і не бачив. Тільки ціль попереду себе, яка ще й віддаляється. Звісно, з такими даними, як у східноєвропейської вівчарки, догнати косулю - це міф. Але ж Хенк про це не знав. Тому й біг. З останніх сил, але намагався догнати.
Одного разу я навіть злякалася за його життя. Надто надовго він побіг за новою якоюсь дичиною. З півгодини його кликала, кругами ходила по лісу, а Хенка немає. Тоді промайнула думка, що у песика від надмірної напруги швидкого бігу могло не витримати серце. І він міг десь у лісі просто померти. Ох і радості ж було, коли ще хвилин через 10 Хенк таки з'явився у зоні видимості! Втомлений, захеканий, але прийшов до мене.
Як виявилось буквально через півроку, у Хенка таки була серцева недостатність. Можливо, вона і з'явилася через ці гонки лісами за дичиною.
На новому місці проживання до диких лісів - далеко, а на полях постійно то люди працюють на своїх клаптиках землі, то корови пасуться. Тому відпустити просто так бігати великого песика не можна. От ми ї гуляли в основному на повідку. Тихо, мирно, спокійно.
Але із настанням зими людей і корів на полях не стало. І я відпускаю Хенка із повідка: нехай побільше пізнає природу навколо нас. До сьогоднішнього дня він знаходив тільки білочок на деревах. Але це нічим йому не загрожувало: по стовбуру дерева за звірятком не побіжиш, ото хіба стане із задертою головою, і спостерігає, як руді пухнасті клубочки перестрибують із гілки на гілку. 😁
А сьогодні нам трапився на полі заєць.
Він раптово якось вискочив з-під кущів, мимо яких ми вже пройшли. І поскакав на гірку.
Хенк якимось чудом повернувся в його сторону та блискавично помчав доганяти...
Чесно кажучи, коли вони зникли за пагорбами із моїх очей, я не знала, що робити. Кликати Хенка - без толку, він не почує. Чекати, коли втомиться і згадає про дім - невідомо, скільки часу це займе.
Від безвиході я просто продовжувала йти на гору, постійно оглядаючись, чи не з'явився мій мисливець за зайцями.
А він з'явився маленькою крапочкою на далекому горизонті хвилин через 15. Захеканий та схвильований, Хенк все оглядався назад, в надії що заєць прибіжить слідом за ним.😂 Як не дивно, - втоми я не помітила цього разу у песика. Хоча пробігтися отими горбами зі швидкістю зайця - 70-80 км\год. - неабияке навантаження. Значить, мій пес набрався сил та здоров'я. Нехай тепер бігає. До літа. 🐕
