«Порохоботи» люблять покепкувати над критиками влади. «Ой, знову в них суцільна зрада, а навколо – самі вороги!» – тролять «зрадофілів» бійці невидимого фронту святого Петра. Але найкумедніше, що «зрадофіли» таки мають рацію. Якщо об’єктивно оцінити ситуацію в країні, то слід визнати – навколо суцільна зрада і самі вороги.
Колись Віктор Пелевін дотепно зауважив, що антиросійська змова, поза сумнівом, існує, але у коло змовників входить усе доросле населення Росії.
Як би ми не переконували всіх і себе в своїй історичній окремішності від наших північно-східних ворогів, але спільне історичне минуле тяжіє – ми недалеко відійшли від Московії. І як би це дикувато не звучало, доводиться визнавати: все доросле населення України (за деякими винятками) можна віднести до ворогів української незалежності та національної держави. А потім ми риторично запитуємо: «Чому не йдуть реформи? Чому не голосують за націоналістів? Чому сміття під будинком ніхто не прибирає?».
Ми переживаємо цікавий період, коли називати себе «націоналістом», «патріотом» і «прихильником української державності» вигідно, але бути націоналістом – невигідно. В цьому парадокс і цинічне лицемірство сучасного історичного етапу. Зараз більшість можновладців, істеблішменту та інтелектуалів кривляються та мімікрують, вдаючи з себе гіпер-патріотів. Навіть Мураєв із Рабіновичем б’ють себе п’ятою в груди, що це саме вони – даруйте, патріоти України. Це очевидна мімікрія: завтра зміниться ситуація – і ви побачите, як мало в Україні щирих прихильників національної державності – людей з Україною в серці, наскільки мало тих, для кого слово «Україна» щось значить.
Спробуємо перерахувати головних ворогів України.
Почнемо з олігархату. Я вже багато писав про кримінально-номенклатурну систему влади в Україні, яку на нинішньому етапі називають «олігархатом». Ця система склалася протягом останнього століття, має чіткі правила негативного кадрового відбору і вимагає від обраного кола «блатних» залізної дисципліни. Кримінально-номенклатурна влада у нас спільна з Росією та іншими країнами колишнього «совка» (можливо, окрім держав Балтії).
Парадоксально, але велике лихо України – олігархат – нині є основою української державності. Поки що олігархату потрібна українська державність, та зникне потреба – відімре українська державність. Тому найяскравіші представники вітчизняного олігархату Порошенко і Коломойський позиціонують себе махровими націоналістами, ледь не бандерівцями.
Позаяк витоки олігархічного режиму походять із законів тюремного світу, ми й спостерігаємо, як життя в Україні поступово перетворюється на тюремні реалії – дискомфортне агресивне середовище все більше поглинає країну.
Словом, мав рацію Гамлет: «Данія – тюрма». Україна – теж тюрма, тільки куди більша за Данію. Це банальний закон історії: всі прогнилі королівства перетворюються на тюрми. І ми тут не унікальні.
Олігархат перетворив Україну на тюрму, де верховодить босота, яка отримує кайф від того, що пригнічує інших. У в’язницях зазвичай немає ні лікарень, ні шкіл. Тому цілком закономірно, що і в Україні поступово зникають медицина і освіта.
Олігархат нині всесильний. Вони жеруть в три горла (а іноді навіть у десять горлянок), обдираючи країну до нитки. Вигадали нові схеми збагачення – «Дюссельдорф» та «Роттердам». Тепер для нашого олігархату, замість нафти і газу, головним джерелом збагачення стало населення. І вони будуть тягнути з народу гроші та ресурси в обмін на мізерний комунальний чи якийсь інший комфорт до останнього.
Нічого дивного, що олігархат дав добро на введення московських інформаційних військ в Україну, адже ідеологія у нашої кримінальної номенклатури – спільна з російською. І якщо нинішній режим дав добро на інформаційну окупацію України російськими ЗМІ, то що заважає їм завтра дати добро на введення російських танків в Україну? У випадку з інформаційними військами ми бачимо «українські» (в лапках) ЗМІ з переважно українськими «журналістами», якими керують із Москви, а «журналісти», в силу власної тупості чи конформізму, слухають ці накази і фактично виконують роль російських колаборантів. Чому ж те саме, що з вітчизняними ЗМІ, наш олігархат не може провернути зі Збройними Силами? Звичайно, може. Невже їм не під силу зробити так, щоби завтра нашими ЗС, ВМС, СБУ керувала Москва? Хоча викриття Семочка свідчить, що, мабуть, значною мірою так воно є вже зараз.
Окрім ЗМІ, інтереси олігархату забезпечує велика армія різноманітних інтелектуалів разом із креативним класом. Це науковці, експерти, фахівці з різноманітних питань, політологи, політтехнологи, «балакучі голови», які з телевізора розказують, як правильно жити. Насправді інтелектуали мали би разом із активом громадянського суспільства бути незалежною силою. Але, на жаль, наші політологи, економісти, соціологи, експерти з банківської та фінансової справи, експерти-міжнародники – це всього лиш обслуга олігархату. Не бачу причин це доводити. Це є очевидною істиною для кожного українця, який уважно подивиться телевізор. До того ж, наші «володарі думок» навіть особливо і не намагаються маскуватися. Кого не згадаєш – майже всі робили кульбіти, круто змінюючи свої погляди. Взяти хоч би такого видатного «порохобота», як Березовець. Це зараз він славить владу й «порохоботствує», а ще вчора «топив» її за «регіоналів» і Януковича. Але, звичайно, немає підстав сумніватися в щирості його поглядів – у хлопця просто відбулося прозріння… Жаль витрачати час на перелік експертів, політологів, економістів, які за останні десятиліття встигли неодноразово перевзутися у польоті.
Є у нас, звичайно, інтелектуали, які претендують на роль незалежних – Дацюк, Романенко, Арестович. Але якщо добре придивитися, то помічаєш, що ніякі вони не незалежні, а дуже навіть залежні. Дацюк побіг до Тимошенко, щойно пальцем поманили, і розробляє зараз мертвонароджений проект нового суспільного договору та нової Конституції. Романенко чудово працює в «Українському інституті майбутнього»: це така загадкова структура, де багато розумних людей отримують непогані гроші, але незрозуміло, за що. Що вони там продукують? Які наукові відкриття роблять і концепції пишуть? Запитайте щось простіше. Зібралася в «Інституті майбутнього» тепла компанія інтелектуалів-бізнесменів та депутатів на чолі з Антоном Геращенком. І, звичайно ж, повною ахінеєю є розмови, що фінансують цю загадкову структуру кола, наближені до Авакова. Олексій Арестович – то взагалі талант у витонченому служінні владі (іноді він її навіть покусує). Він, як Лука із п’єси Горького «На днє», розповідає українцям красиві казки про Україну, в яку ми скоро потрапимо, про те, які ми величні, що зараз у нас етап еволюційного зростання, бачить, ніби щось там десь народжується… Може, він особисто щось і бачить, але перевірити це неможливо, а ось конвертувати в постійну присутність на ТБ виходить пречудово.
Щоправда, головний недолік наших інтелектуалів та громадських активістів не в тому, що вони служать олігархату. Ні. Головний недолік у тому, що вони не знають вулиці. Згадується старе заяложене «страшенно далекі вони від народу». Наші провідні інтелектуали, політологи, громадські активісти – глибоко вторинні і упосліджені люди. Їх «генералами» зробили – вони ними не стали завдяки зростанню по службі; у них немає досвіду роботи з людьми на низових та середніх ланках. І це не їхня провина, а їхня біда.
Саме на інтелектуалах лежить відповідальність за ганебний провал Революції гідності. Великі події і потужна енергетика мас не викликала величних ідей у головах інтелектуалів, лідерів суспільної думки. Згаданий уже Сергій Дацюк наприкінці грудня 2013 року усерйоз теревенив, що Майдан треба розпускати, бо там він, бачте, зустрічав людей, які не можуть пояснити, проти чого вони протестують. Хоча сам Дацюк і мав би пояснювати громадянам, за що ж вони там стоять.
Слабкість і недолугість нашого інтелектуального прошарку після провалу революції призвела до нового етапу поневолення українців кримінально-номенклатурною владою. П’ятий рік війни, п’ятий рік керує Україною Порошенко, а наше інтелектуальне середовище не спромоглося абсолютно ні на що. Тільки бігали по телеканалах і красиво стьобалися. Це не звинувачення – це констатація.
Про нашу журналістику писав багато, але цього разу знов не втримаюсь. Спонукає до цього просто геніальна операція російських спецслужб зі створення своїх інформаційних військ безпосередньо на території України.
Ви ж пам’ятаєте, як російські ЗМІ – усілякі там «НТВ», «РТР» і «Останкіно» – зникли з наших телеекранів ще на початку 2000-х? Ще за часів Кучми стали на ноги потужні і популярні загальнонаціональні телеканали – «1+1», «ІСTV», «СТБ», «5 канал». Вони були, звісно ж, олігархічними і заангажованими, але відносно об’єктивними, давали альтернативні одне одному точки зору. Соціологи навіть відзначали зростання довіри до ЗМІ. Але перед Революцією гідності й після неї із нашим медіа-простором сталася дивна метаморфоза.
Відбулася зачистка інформпростору від усіх суб’єктів, які бодай частково проводили націонал-патріотичну лінію, прибрали всі більш-менш незалежні ЗМІ. Засунули глибоко в д… колись найрейтинговіше в країні «Шоу Шустера», кастрували «ЗІК», «Еру ФМ» купив наближений до президента бізнесмен Томаш Фіала. Президент не пожалів навіть власний «5 канал», «п’ятаків» свідомо ввели в стан анабіозу. І залишився у нас давно відомий російський «Інтер» та «1+1», який теж намагається подружитися з Путіним за допомогою «Оксани-танцюй», яка, окрім танців, ще й вдало приторговує, адже має в Росії власні родовища нафти!
Того, що можна було б назвати контрпропагандою проти Росії, в нашому медіа-просторі залишилося обмаль. Зате зелене світло дали «112-му» і «Ньюсвану». Працюють ці «псевдоЗМІ» у форматі «безперервних новин», і завдяки тим, хто зачистив телепростір країни, мають фактично монопольне становище на інформаційному фронті. Як тут не захоплюватися талантами російських спецслужб, які провернули цей шахер-махер!
Очевидно, що росіяни б цього не зробили, якби не добра воля нашого олігархату. «Ідеологія у нас із дерипасками та абрамовичами спільна, тому навіщо самим витрачатися і створювати нові ЗМІ, нехай росіяни грошима розкидаються», – приблизно так, либонь, міркували наші можновладці. Але попри це росіяни спрацювали геніально. Вони створили під виглядом «українських» ЗМІ нового типу: «112-й» і «Ньюсван». А те, як вони це зробили, свідчить, що російські спецслужби чудово розуміють наших людей. Не заколисуйте себе байками про провал ФСБ в Україні навесні 2014-го!
Взагалі якби «112-го» не було – його, як то кажуть, мали б вигадати. На прикладі створення цієї телепомийки росіяни яскраво продемонстрували всю гнилість нашого так званого громадянського суспільства, не кажучи вже про політикум. Те, що новостворені «передові ЗМІ» – це російський продукт і за замашками, і за менеджментом, і за сумами коштів, помітно було одразу неозброєним оком. Але це не відвернуло від нових телеканалів «патріотичних» і «принципових» українських журналістів, які полізли туди, як воші на кожух.
Росіяни знали, що у нас відсутні соціальні ліфти, відсутній реальний конкурентний ринок співаків, акторів, журналістів. Як відомо, зірки для телевізору у нас затверджуються тільки через Москву. Відсутність соціальних ліфтів призвела до того, що багацько хлопчиків та дівчаток, які вважають себе недооціненими талантами, хто спав і бачив свої творчі писочки на телеекрані, майнули на «нові ЗМІ». І весь цей кагал, як пилососом, втягнули ці «нові ЗМІ». І вибрали, звичайно, «найкращих».
Ось так гартувався склад нових російських ЗМІ в Україні. А потім, коли туман розсіявся і вже навіть до найтупіших дійшло, що маємо справу з реальними російськими ЗМІ в Україні, увесь патріотизм та принциповість кудись вивітрилися з наших колись демократично налаштованих українських журналістів. На «112-му» і «Ньюсвані» вже не пахне європейськими цінностями, культивуванням прозорості та демократичності. Залишилася деструктивна агресія та крики, що «душать свободу слова», «темники» від Медведчука, ну і, звичайно, штампи фіктивного цілепокладання, які нав’язує нам Московія у гібридній війні.
Про політиків годі й говорити. Вони краще за всіх знали, чиї це канали, але бігали туди, як старий розпусник до неповнолітньої шльондри. Експерти, які на лаври інтелектуалів претендують (навіть типу «незалежні») теж туди регулярно бігають. Вигадали собі чудову відмазку: «Все одно сказати правду мені ніхто не завадить!».
Рекорд з ідіотизму в ефірі кремлівських ЗМІ в Україні поставила Юлія Тимошенко зі своїми однодумцями. Спочатку наша просунута інтелектуалка додумалася презентаційне шоу нової Стратегії запустити на помийці Мураєва. За ідеєю, саме після реалізації нової стратегії ЮВТ в Україні не повинно би залишитися місця для діячів типу Мураєва і для ЗМІ на кшталт нинішньої помийки. Але ЮВТ про це не замислювалася.
Один зі стовпів «Батьківщини», Іван Крулько, так той зовсім пустився берега: на якомусь ефірі заявив, що готовий з однопартійцями фізично захищати «Ньюсван». Ось такий маразм самодискредитації організували росіяни для українських ЗМІ, політиків і громадянського суспільства.
Порошенко цю історію теж використав геніально, з користю для себе. Розгляне народну петицію про «112-й» і «Ньюзван» і заборонить телепомийки – отримає великий бонус від народу й електоральну підтримку. Дозволить телепомийкам і далі працювати – теж свої дивіденди матиме. А всі, хто бігає до токсичного Медведчука, будуть подихати в електоральному плані від інтоксикації.
Але ми віддалилися від теми про ворогів України. Залишився… народ України.
Народ у нас вимирає від здичавіння. Здичавілими я називаю людей, які втратили здатність відтворення цивілізаційних надбань своїх предків. Здичавіння – це забуття традицій побутової культури, господарських, культурних, мистецьких наративів, які передаються із покоління в покоління. Ще простіше – здичавіння це втрата розуміння елементарного: що треба готувати їсти, ремонтувати меблі, порядкувати власний життєвий простір, що треба жити, не зариваючись по шию в сміття. В ціннісному плані здичавіння це втрата розуміння простих людських природних чеснот – щоденної праці, необхідності сумлінного ставлення до своїх родичів і сусідів, дбайливого ставлення до свого господарства і майна громади, неприпустимості крадіжок і необґрунтованої агресії.
В одному з наступних матеріалів ми ще поговоримо про процес здичавіння. Цим процесом охоплена більша частина нашого суспільства, більшість українців.
Здичавіння в жодному разі не можна плутати з глобалізацією. У наших реаліях здичавіння – це наслідок проникнення ідеології «русизму» в Україну. «Русизм» це ідеологія Росії після втрати імперського і комуністичного ідеалу. Це архаїзація відносин, відмова від відтворення цивілізаційних норм, культ жорстокості, насильства і експансіонізму. Всі ці аспекти були притаманні денаціоналізованим прошаркам Російської імперії й раніше, але зараз цей процес набув загрозливих масштабів і в Росії, і у нас.
Глобалізація як продукт інформаційного та постінформаційного суспільства не має нічого спільного з ідеологією «русизму-рашизму». Втрата національної ідентифікації і цивілізаційних зв’язків зі своїми предками в інформаційному суспільстві відбувається зовсім на іншому ґрунті, ніж в пострадянському середовищі – на основі цивілізаційного процесу, коли виокремлюються спільноти вільних людей-громадян світу, які є самодостатніми і самозабезпеченими, які можуть жити в будь-яких куточках світу, навіть в Україні. В постіндустріальному суспільстві можливі процеси аналогічні здичавінню – щось типу виродження внаслідок утрати соціального імунітету, через відсутність сильних викликів. Яскравий приклад – європейці, які не розуміють усю небезпеку, що її становить Росія для світу. Але це зовсім не те, що відбувається у нас.
Процес здичавіння у нас принципово відмінний від процесу глобалізації. Україна – це пострадянський простір, який навіть в умовах індустріального суспільства не жив. За Фукуямою, Радянський Союз був країною індустріального укладу, але то за Фукуямою, а насправді система відносин у нас мала елементи рабовласництва і бюрократичного феодалізму (з певними соціальними стандартами). В СРСР ніколи не було можливостей для вільного пересування людей світом, не було вільної конкуренції, вільного ринку, без створення якого не можна перейти в інформаційний уклад.
Процес здичавіння відбувається дуже просто. Спочатку люди атомізуються і маргіналізуються, втрачають соціальні, класові, культурні, сімейні зв’язки. Перестають відтворювати сімейний побут своїх батьків, втрачають елементарну здатність готувати їсти, прибирати в хаті, порядкувати навколо хати, доглядати за дітьми. На зміну традиційним цінностям приходять маргінальні: алкоголь, наркотики, ранній секс і дрібний кримінал. Серед головних «цінностей» – лиха вдача, готовність до небезпечних для себе і навколишніх ризикованих вчинків, до чогось безвідповідального і відчайдушного.
Теоретики «різноманітної» України виокремлювали на нашій території кілька проектів: «європейський», «російський-радянський», «російсько-імперський», «український національний», «європейський». Та все це – вже в минулому. Залишилися невеличка купка прихильників ось цих колись сильних проектів, які, попри всі розбіжності, поєднували ідеології просвітництва та християнства. На противагу колишнім прихильникам української національної традиції чи радянської системи цінностей виступає маргінальна маса.
В короткостроковій перспективі прихильники різних українських проектів вимирають навіть швидше за маргіналів. Бо їх дуже мало і їм вкрай складно бодай знайти собі для створення сім’ї. Маргіналів багато, вони легко створюють сім’ї і легше розмножуються, втім унаслідок алкоголізації та криміналізації вимирають швидше. В довгостроковій перспективі сім’я, яка дотримується цінностей Просвітництва, переїде до США чи Канади, там наполегливо працюватиме, укоріниться в новому середовищі і принесе більше користі, ніж сотні сімей маргіналів, які розкладаються зараз в Україні і поповнюють ряди «тітушок», злодюжок, наркоманів, нероб, пройдисвітів та повій.
Таким чином, нинішнє обличчя українського суспільства не дуже привабливе. Це уламок жорстокого радянського експерименту, який понівечив людську природу. У нас мільйон хворих та інфікованих на ВІЛ/СНІД, мільйон хворих на туберкульоз, мільйон хворих на рак, мільйон наркоманів, ще більше алкоголіків. Ми досі залишаємося викиднем антилюдського соціального експерименту, в результаті якого українці почали вироджуватися в маргінальну популяцію, нездатну до відтворення елементарних цивілізаційних досягнень, власних традицій та звичаїв.
Отож, коли експерти в розпачі кажуть, що народ не дотягує до території України – це теж правда. Ми не відповідаємо масштабам завдань, які стоять перед таким геополітичним утворенням, як Україна. Ми ні на краплину ще не осмислили: чому ця територія досі залишається Україною, чому на ній живуть люди, які називають себе українцями, чому вони не вимерли попри 300-літній геноцид Росії? Своїм невіглаством і здичавінням ми небезпечні не тільки для себе, але і для землі, на якій живемо, і так довго тривати не може.
Відкрию величезну таємницю: головна проблема України – не корупція. Головною проблемою є критична кількість небезпечних пройдисвітів, які не здатні нести відповідальність ні за країну, ні за власну сім’ю, ні за себе. Вони інфантильні, жорстокі і не знають нічого, крім своїх фантазій. Україна опинилися в заручниках у цих пройдисвітів.
А тепер – про світле майбутнє. Чи може щось тут іще народитися? Адже невипадково ми так довго збереглися і вижили. Історією ж править не тільки сліпий випадок, є ж якась логіка і смисл історії? Не може бути, щоб ми прийшли у цей світ, щоб зникнути просто так? Чи можливий вибух нових смислів, нової творчості, нової міфології, які розірвуть кримінально-олігархічну піраміду, зламають матрицю упослідженості, вторинності, приниженості, віковічного зрадництва українства?
Для цього треба робити щось абсолютно нове, наприклад6 перестрибнути з доіндустріальної епохи в сучасне інформаційне середовище. Потрібні абсолютно нові проривні інновації, прорив у розумінні людини, розумінні часу, прорив у гармонійне екологічне середовище. Створення такого промислово-природного ландшафту, де виробництво не впливатиме на воду, повітря, екосистему, де промисловість зовсім не користуватиметься ресурсами природи і не залишатиме по собі шрамів на тілі природи. Тоді природних ресурсів буде більш ніж достатньо, а енергії Україна вироблятиме в сотні разів більше, ніж зараз. І тоді не буде сенсу хапатися за старі культурні традиції і штучно зберігати українську ідентичність6 бо в цьому відпаде сенс.
Та можливо, ми ще маємо потенціал для оздоровлення і відновлення в рамках традиційного українського суспільства – з піснями, козаками і різдвяним вертепом? Чому б ні? Здичавілих теж можна перемогти, тим паче, що вони самі себе знищують. Головне – щоб вони не знищили разом із собою і Україну.
Ян Борецький для видання InfA