Привіт, друзі!
На Святвечір і Різдво ми всією сім’єю гостювали в мами. Ну а як інакше: коли ж іще збирається вся родина разом, як не на Різдво? Адже Різдво — це передусім родинне свято.
У другій половині дня ми вже поверталися додому. Адже у чоловікового шваґра день народження, а ще Даринка хотіла піти колядувати зі своєю найкращою подругою у нас у селі — вони заздалегідь про це домовилися. Тож ми вирушили назад, але це, власне, не головне.
Головне те, що в машині в багажнику було багато місця — все ж не маршруткою їхати. Мама скористалася нагодою і віддала мені посуд, яким ніхто ніколи не користувався: старі порцелянові тарілки. Вона давно обіцяла мені їх віддати, і ось нарешті випала слушна нагода.
Ці тарілки колись належали її рідній сестрі, яка свого часу працювала в їдальні й забрала їх звідти, коли заклад розформовували, а майно списували. Але тітка ними так ніколи й не користувалася. Тож мама вирішила передати їх мені — тим паче, що в нас посуд постійно б’ється, діти часто щось розбивають, і його вже починає бракувати. Я з радістю прийняла цю пропозицію.
Загалом у хатах українських господинь ще донедавна домінував посуд радянського виробництва — вербівський, буданівський, коростишівський та інший. Але з часів незалежності в нас почали завозити різний імпортний посуд, з’явилися скляні тарілки, сучасні сервізи. Була навіть певна мода — як у нас кажуть, на «все імпортне». Старий український посуд (хай і епохи радянської окупації, та все ж наш) не цінувався, всі намагалися купити щось нове, модне, «не наше». Певний час скляні тарілки були справжнім трендом.
Але зараз ситуація змінюється. Старий посуд знову починає відвойовувати свої позиції. Його практично ніде вже не виробляють: заводи або зруйновані, або занепали, або опинилися близько до зони бойових дій і через війну не працюють. Через це такий посуд зникає, і люди поступово починають його цінувати.
На OLX та інших подібних майданчиках з’являється дедалі більше оголошень про продаж такого посуду, і його купують — часто за доволі високими цінами, іноді навіть вищими, ніж новий посуд із магазинів типу IKEA чи JYSK.
Я думаю, що якщо нам, дай Боже, вдасться пережити цю війну, вижити і зберегтися як держава (а я в це щиро вірю, попри те, як важко зараз), то за кілька десятків років цей посуд цінуватиметься значно більше, ніж сучасний, безликий масмаркет. Бо цей старий посуд має душу, має художню й історичну цінність. Раніше ми цього не помічали, а тепер починаємо вдивлятися, читати, що написано на звороті, вивчати клейма. Колись нам було байдуже.
Так само сталося і зі мною. На посуді, який передала мама, я подивився на зворотний бік тарілок, щоб зрозуміти, що це за клейма. Одне я впізнала одразу — літери «БУДА», тобто Буданівський фарфоровий завод. Він доволі відомий, та й назва легко запам’ятовується, бо перегукується з прізвищем керівника ГУР — Буданова)).
Але більшість тарілок мали клеймо з літерою «К». Я вирішила пошукати інформацію в інтернеті — і з’ясувалося, що це Коростишівський фарфоровий завод. І хоча всі казали «фарфор, мені значно більше подобається інша назва українською — «порцеляна».
Я вирішила перевірити не лише той посуд, який передала мама, а й той, що вже був у користуванні. І мама, і свекруха передавали нам холодець на свята. Так от, на тарілці з холодцем від свекрухи було клеймо Буданівського заводу, а на тарілці з холодцем від мами — інше клеймо, у вигляді маяка. Пошук через Google Lens підказав, що це, ймовірно, Дружківський фарфоровий завод.
А Дружківка зараз дуже близько до зони бойових дій. Я не знаю, чи завод узагалі існував до останнього часу і чи щось виробляв, але зараз там фактично kill zone: долітають дрони на оптоволокні, і, очевидно, там уже надзвичайно небезпечно.
Серед посуду, який мама передала мені на Різдво, був не лише український фарфор, а й польська порцеляна серії «Мадонна», як казала мама — бо на ній зображена Матінка Божа. Вона дуже добре вписується в дух епохи радянської порцеляни.
А от японський набір — чашки й чайничок — це вже зовсім інше. Він, на мою думку, з пізнішого періоду. Можливо, через яскраву жовту фарбу, яка там домінує, він виглядає для мене трохи кітчовим. Можливо, я помиляюся. Я ще не перевіряла його цінність. Але з таких маленьких чашок ми ні кави, ні чаю не п’ємо, тож, можливо, я або комусь його подарую, або збережу — хай лежить, доки не стане вінтажним і не перетвориться на сімейний скарб для дітей 🙂
