More than a month of war...
This event changed us all forever. And those who survived the shelling, and those who fled across the country to safety, as well as those who live in relatively quiet regions.
During this time we have learned to live in this reality. The initial helplessness turns into practicality, some even make plans. Our hatred and desire for revenge have only grown stronger with each passing day, with each death of an innocent person. After the liberation of Kyiv region from the occupiers, humanity saw all the horrible crimes of the rashists...
Love for my homeland and hatred for my enemies are the two main feelings that live in me. Hope for victory and hopelessness that peaceful people are dying every day. Or do they remain crippled... And how long does it take for all those children or raped teenagers to regain their psychological state?
Більше місяця війни...
Нас всіх назавжди змінила ця подія. І тих, хто пережив обстріли, і тих хто втікав через усю країну в безпечне місце, і навіть тих хто живе у відносно спокійних регіонах.
Ми за цей час навчилися жити/виживати у цій реальності. Первісна безпорадність переходить у практичність, дехто навіть будує плани.
Наша ненависть та прагнення до помсти стали тільки міцнішими і більш холоднокровними з кожним новим днем, з кожною смертю невинної людини. Після звільнення Київщини від окупантів людство побачило всі жахливі злочини рашистів...
Любов до рідного краю і ненависть до ворогів — це два основних почуття, які живуть у мені. Надія на перемогу і безнадія від того, що кожен день гинуть мирні люди. Або лишаються каліками... А скільки часу треба усім тим дітям чи зґвалтованим підліткам, щоб відновити свій психологічний стан?
So I live day after day in such a dual world of emotions.
At the beginning of the war I watched the news many times a day, later I went to watch it twice in the morning and in the evening, and now I read it only once and that's enough. After all, because of my empathy, I always imagine myself in the place of the victims...
Отож я проживаю день за днем у такому дуальному світі емоцій.
(Зараз я сиджу у ЦНАП, моя Іра робить врешті собі довідку переселенки і мені якось не дуже добре, може через те що тут людно).
Констатую, що на початку війни дивилася новини багато разів на день, згодом перейшла на дворазовий перегляд вранці та ввечері, а тепер лише один раз перечитую і цього достатньо. Адже через свою емпатію я завжди уявляю себе на місці постраждалих...
Spring is my favorite time. Today I came across unpublished photos from a recent trip to the village. Garden, house, walk. I feel that I really want to go there. The trees are silently calling for help. I think my trees need me ... This time, for the first time in my life, I tried to form crowns and felt that it was such an interesting and creative work. Who else needs me? To my cats and my parents. Most of my choristers were evacuated and I miss them very much ... We had many dreams. And now the world of wildlife is calling me again.
Весна — це мій улюблений час. Сьогодні прибираючи в телефоні, я натрапила на ще неопубліковані світлини з недавньої поїздки в село. Сад, хата, прогулянка. Відчуваю, що дуже сильно туди хочу. Дерева безмовно кличуть про допомогу. Мені здається я потрібна моїм деревам... Цього разу я вперше а житті пробувала формувати крони, відчула, що це така цікава і творча робота. Кому я ще потрібна? Моїм котам та моїм батькам. Мої хористи у більшості евакуювалися і я дуже через це сумую... У нас було багато мрій.
А тепер мене знову кличе світ дикої природи.
Вперше пробувала щепити яблуню. Друг показав мені принцип. Я взяла гілочки з дуже старої і майже яблуні, яка дає смачні плоди і мені дуже хочеться її розмножити.
In recent years, I have traveled too little because of this attachment to my homeland. I used to always dream of seeing more of the world... Probably that's time now. Looking at the millions of Ukrainians who have gone into obscurity with small children or animals, I am a little embarrassed by my cowardice. My father has been working in the Czech Republic for many years, and his boss has repeatedly invited our whole family to evacuate there. But I, like that tree, have my roots in my land.
God willing, I will visit my father and friends in Poland.
A seed of hope is still growing in my heart. Experts say there will be tough battles ahead in the East. And it is not surprising.
And I will do what I can and can do.
Я останніми роками надто мало подорожувала власне через цю прив'язаність до рідної землі. Колись завжди мріяла побачити більше світу... Мабуть саме зараз така нагода. Дивлячись на мільйони українців, що виїхали в невідомість з малими дітьми чи тваринами, мені стає трохи соромно через свою боягузливість. Тато багато років працює у Чехії, його шеф неодноразово запрошував усю нашу сім'ю евакуюватись туди. Але я, як те дерево, коріннями сиджу у моїй землі. Як дасть Бог може відвідаю тата і друзів у Польщі.
У моєму серці все таки росте зернятко надії. Кажуть знавці, що попереду ще будуть тяжкі битви на Сході. Та воно й не дивно.
А я буду робити те, що можу і вмію.
Quite unexpectedly, I joined our weekly topic. Ukrainian friends, you know that our community is very young and that it is a kind of child for our Nadin. Honestly, when this horror began, I noticed that many people stopped writing here. At that time, I could not put my words together. And today I will gather a little impudence and tag a few of our participants. Maybe you want to share your story?
I hug you!
Glory to Ukraine!
Якось цілком несподівано я приєдналася до нашої тижневої теми "Мої емоції сьогодні". Друзі українці, ви знаєте що наша спільнота зовсім молода і що це своєрідна дитина для нашої
.
Чесно, коли почалося це жахіття, я помітила, що багато людей перестало сюди чи взагалі на hive писати. Тоді я і сама не могла слів докупи зібрати. А сьогодні наберусь трішки нахабності і затеґаю кількох наших учасників, яких давно тут не бачила.
Все буде Україна!!! Обнімаю вас!
Слава Україні!