Привіт, друзі! Сьогодні я хочу розповісти про те, як утворилася одна дуже цікава та весела традиція в одному вузькому, проте дуже дружньому дівочому співтоваристві.
Власне, опирається ця історія на жіночу дружбу, якої начебто не існує, яка, втім, виявилася міцніша за чоловічу. Але мій сьогоднішній пост не про це, а про чудовий час, проведений в компанії найкращих подруг.
Отож, коли ще я була студенткою, у нас почала формуватися цікава дівоча компанія. Із двома з дівчат я була знайома з дитинства, ми навчалися в одному класі школи. В однієї з цих двох моїх однокласниць була одногрупниця, найкраща подруга, яку вона також втягнула в орбіту наших заплутаних майже сестринських стосунків (вона власне і стане ініціатором цієї традиції, про яку я розповім через декілька речень нижче). Ще одним учасником компанії стала вже моя найкраща подруга, з якою ми вчилися в одній групі. Останнім учасником цієї дівочої банди, яка витримала випробовування часом, стала дівчина з мого потоку, яка знімала квартиру разом із ще однією моєю одногрупницею, яка також була у нашій своєрідній спільноті, але потім вона вийшла заміж, переїхала в інше місто і ми втратили тісні контакти.
Вийшла така собі «Санта-Барбара», але головне, що тут варто запам’ятати - було шестеро дівчат, які не перестали дружити після закінчення своїх ВНЗ, були дружками одна одній на своїх весіллях, а потім разом хрестили дітей, підбадьорювали одна одну, коли відбувалися розлучення (на жаль, не у всіх сім’ї витримали випробування часом).
Отож, тут на перший план виходить Наталя, яка була ініціатором того, що у нас утворилася нова щорічна традиція. Це почалося у той рік, коли ми всі з дівчатами гучно святкували свої тридцятиліття. Проте Наталя завжди була дуже енергійною та активною дівчиною, то ж замість ресторану та купи гостей вона запросила нас, своїх найкращих подруг, відсвяткувати її тридцятий день народження в Карпатах. Спочатку це була просто цікава спроба урізноманітнити банальність ресторанного святкування ювілеїв переміщенням свята в гори, але наступного року це знову повторилося і от ми вже чотири роки поспіль буваємо у цікавих та несподіваних місцях (переважно в горах, хоча цього року, можливо, вектор зміститься в напрямку моря, на жаль без мене, бо з шестимісячним малюком на руках ця місія неможлива).
Отож, ми зняли номер в готелі «Слов’янка» у карпатському селищі Славському, що на Львівщині.
Нижче я процитую відгук, який я залишила про цей готель три роки тому (можливо зараз там все змінилося, не знаю):
«Враження від закладу двоякі. З одної сторони - красива територія, зручні котеджі, з другої сторони - повільний персонал, дорогі ціни на харчування і відсутність зручностей, які б полегшили життя відвідувача. Номер чистий, зручний, зручні ліжка. В номерах досить прохолодно, холодильник, як на котедж на 6-8 людей, замаленький, відсутній чайник (довелось ходити за окропом на рецепцію), фен для волосся відсутній (довелось ходити на рецепцію) Замовлена кава лате була холодна і не надто смачна за ~60 грн. Персонал привітний, але повільний».
Ми з дівчатами прибули туди ввечері п’ятниці, тому того дня ми лише заселилися і влаштували перший тур святкування в номері, з душевними розмовами та веселими іграми.
Але найцікавіше відбулося у наступних два дні, але про це трохи згодом. Стежте за оновленнями в моєму блозі 😉