Сьогодні зранку я відкрила ноутбук і впіймала себе на дивному відчутті: мої проєкти стали схожі на мене. Не в сенсі, що вони “жіночні” чи “м’які” — хоча й це теж, — а в тому, що вони перейняли мої звички, мою логіку, навіть мої слабкості.
Вчора я працювала над інтерфейсом мобільного додатку для планування часу. Все, як завжди: кольори, відступи, анімації. Але раптом я зрозуміла — я уникаю робити деякі екрани складними, бо сама не люблю стикатися з хаосом. І, можливо, мій дизайн виходить надто “затишним” там, де він мав би бути жорстким і чітким.
У книгах з UX часто пишуть про емпатію до користувача. Але я починаю думати, що перш ніж співпереживати іншим, треба розуміти себе. Бо якщо ти — людина, яка втомлюється від зайвих деталей, ти інтуїтивно не даєш їх іншим. І тут є ризик: твій досвід не завжди = досвід аудиторії.
Дизайнери часто кажуть: “Ми не робимо для себе, ми робимо для користувача”. Це правда, але є й інша сторона — ми неминуче вплітаємо в роботу шматки власної особистості. Коли я обираю кольорову палітру, я бачу в голові свої улюблені місця: теплий бежевий — це моє улюблене кафе, синій — спогади про поїздку до моря, зелений — парк, де я гуляла в дитинстві. І хоч би як я намагалася відштовхуватись від “чистих” даних, ці відтінки пролазять крізь будь-які гайди.
Мабуть, тому інтерфейси можуть бути “живими” або “мертвими”. “Живий” — це той, що має характер, навіть якщо він не всім подобається. Він дихає, в ньому відчувається автор. “Мертвий” — той, що виконаний технічно ідеально, але в ньому немає нічого особистого. Він як глянцевий каталог меблів, де все ідеальне, але жити там не хочеться.
Сьогодні я вперше вирішила свідомо залишити в дизайні “відбитки” себе. Не просто зробити гарно, а зробити так, щоб, коли користувач проведе по екрану пальцем, він відчув те саме тепло, яке я відчуваю, коли натискаю власну улюблену кнопку в іншому застосунку.
Це, звісно, ризик. Хтось скаже: “Це не відповідає трендам”. Хтось — що кольори надто ніжні, а відступи надто великі. Але, може, саме це й робить продукт унікальним?
Ввечері я закрила ноутбук і подумала: дизайн — це дзеркало. І чим чесніше ти в нього дивишся, тим цікавіший результат виходить. Не можна повністю стерти себе з роботи, навіть якщо хочеш. І, можливо, цього й не треба.
Бо якщо користувачі бачать у твоєму продукті частинку тебе — значить, вони бачать, що по той бік екрану є жива людина. А це, мабуть, найкращий UX із можливих.
