Привіт, друзі.
Дивне відчуття охоплює після того, як вперше усвідомлюєш, що вже не батьки для тебе є провідниками по життю, а ти для них. І коли вони телефонують, щоб дізнатися мою думку, спитати поради або допомоги в деяких життєвих ситуаціях, складається враження обміну ролями.
Hi friends.
A strange feeling comes after you realize for the first time that your parents are no longer your guides in life, but you are for them. And when they call to find out my opinion, to ask for advice or help in some life situations, the impression of a role exchange is created.
Раніше здавалося, що вони знають все на світі, що можуть знайти вихід з будь-якої ситуації, що орієнтуються по життю краще всіх. Ставши дорослою, розумію, що це було далеко не так. Зараз же, взагалі, їм важко, адже багато процесів автоматизовані та комп’ютеризовані. А ще зміни в багатьох сферах: медична реформа, децентралізація, дистанційний формат оплати послуг, електронні черги і таке інше.
І якщо ще пів століття тому батьки для дітей залишалися одвічними мудрецями, знавцями життя та безцінним колодязем знань, то зараз ситуація змінилася. З одного боку – приємно, коли до тебе звертаються, коли маєш змогу допомогти, а з іншого – присутнє відчуття якоїсь пустки, адже батьківське “Все буде добре” вже не несе в собі такої чудодійної сили та не заспокоює, як колись в дитинстві.
Previously, it seemed that they knew everything in the world, that they could find a way out of any situation, that they navigated life better than anyone else. Having become an adult, I understand that this was far from the case. Now, in general, it is difficult for them, because many processes are automated and computerized. And there are also changes in many areas: medical reform, decentralization, remote format of payment for services, electronic queues, and so on.
And if even half a century ago parents remained eternal sages, connoisseurs of life and an invaluable well of knowledge for children, now the situation has changed. On the one hand, it is nice when you are approached, when you are able to help, and on the other hand, there is a feeling of some kind of emptiness, because the parent's "Everything will be fine" no longer carries such miraculous power and comfort as it once did in childhood.
Незважаючи на це, для мене завжди спокій та благодать в їх домі. Лише тут відчуваю абсолютну любов. Лише під їх крилом не потрібно нічого доводити. Бо я – це я і мене люблять саме такою.
Колись в дитинстві мріяла жити далеко від сім’ї. Це здавалося таким романтичним та хвилюючим – не часті візити та гостини. Зараз розумію, що в мені тоді говорило банальне бажання бути самостійною і дорослою, нарешті позбутися контролю. А контроль в моєму дитинстві та юності був ого-го!
В мого батька досить крутий норов, його методи виховання інколи межували з диктатурою. Зараз я вдячна за всі зауваження, які мені робили, за всі привиті батьками звички.
Почала помічати, що з віком мій тато став добрішим. Те що мені в юності доводилося виборювати і заслужити (наприклад затриматися на танцях до пізна чи погуляти з друзями в період “глобальних” сімейних робіт) зараз для нього є нормою. Особливо, коли справа стосується внуків. “Що ж поробиш. Такий вік… хай погуляє дитина. Їй же хочеться”, - повчає мене батько.
Despite this, for me, there is always peace and grace in their home. Only here I feel absolute love. Only under their wing there is no need to prove anything. Because I am me and I am loved just like that.
Once as a child, she dreamed of living far from her family. It seemed so romantic and exciting - not frequent visits and hospitality. Now I understand that the banal desire to be independent and adult, to finally get rid of control spoke in me. And control in my childhood and youth was wow!
My father has a rather cool temper, his methods of upbringing sometimes bordered on dictatorship. Now I am grateful for all the comments that were made to me, for all the habits instilled by my parents.
I began to notice that with age my dad became kinder. What I had to fight for and deserve in my youth (for example, staying late at dances or going out with friends during the period of "global" family work) is now the norm for him. Especially when it comes to grandchildren. "What are you going to do? Such an age... let the child walk. She wants it," my father instructs me.
Мама завжди була для мене подругою. Зараз теж обговорюю з нею майже все, окрім особистих сімейних відносин. Вона для мене в свій час, а зараз для внуків, готова віддати останнє.
Відстань між мною та батьками всього 100 км. Та інколи за буденними проблемами не виходить часто навідуватися. З цього приводу дуже переймаюся, адже роки летять і колись їм знадобиться моя постійна допомога. Тому й хочеться, щоб вони були ближче до мене.
Сумую за своїми рідними, чекаю дня, на який запланувала поїздку до них.
My mother has always been my friend. Now I also discuss almost everything with her, except personal family relations. She was ready to give her last for me at one time, and now for her grandchildren.
The distance between me and my parents is only 100 km. But sometimes, due to everyday problems, it is not possible to visit often. I am very worried about this, because the years fly by and someday they will need my constant help. That's why I want them to be closer to me.
I miss my relatives, I am waiting for the day I planned to visit them.
