Привіт, друзі! Як я писала в попередньому дописі, ми на ці вихідні поїхали в гості до моєї мами в місто Яворів — районний центр на Львівщині. Хоча місто не надто велике (за останніми даними близько 10 000 мешканців, можливо трохи більше), воно має своє особливе культурне значення (чули про яворівський пиріг та яворівську іграшку? 😉).
Великдень — це свято, нерозривно пов’язане з багатьма традиціями, як релігійними, так і народними. До релігійних належать: піти до церкви, помолитися, освятити великодній кошик, посмакувати свяченим, спекти паски, пофарбувати крашанки. Але є й народна складова, не менш важлива. Після урочистих подій — церковних та гастрономічних — ввечері біля церкви відбуваються народні забави для дітей та молоді, що називаються гаївками.
Гаївки — це мікс пісень, хороводів і рухливих ігор на свіжому повітрі. Діти співають пісні, грають у різні ігри, водять кола (хороводи), а активна церковна молодь допомагає відроджувати ці давні українські традиції. Як на мене, це дуже класно. Хоч розваги й адаптовані до сучасності, але все ж відволікають дітей від планшетів і показують, як колись веселилися їхні батьки, а ще більше — діди й прадіди. Це була народна творчість, жива музика, інструменти… хоча зараз у гаївках переважно використовують записані пісні та динаміки, все ж деякі пісні виконували наживо — і це було дуже атмосферно. Було приємно бачити, як діти знають і співають старовинні обрядові пісні.
Моїм дітям, а також дочці мого брата, усе це дуже сподобалося. Хоча, мабуть, найбільше враження на них справила дзвіниця, куди вони піднімалися дзвонити у дзвони. Великодній дзвін, як і гаївки, — частина одного великого, живого й цілісного духовно-культурного спадку.
