Третій місяць літа розпочався і навіть встигло пройти вже шість його днів на цей момент. Це не добре і не погано, хоча колись однозначно я б сказала, що погано, бо ж канікули з кожним днем ставали все коротшими, літо добігало до кінця, скоро школа, прощавайте ігри та посиденьками до пізнього вечора з друзями на вулиці і привіт нудні домашні завдання... Зараз же я навіть радію, що скоро трохи спаде виснажлива спека і настануть золоті осінні дні, які я так люблю. Хоча і влітку є купа приємних моментів, які також мені подобаються. Цього року однозначно хотілося б вибратися ще до якоїсь водойми, ми пообіцяли це дітям, хоча якось не хочеться думати про відпочинок, коли йде виснажлива війна на виживання...
Одним словом, як пройшов тиждень у фото. Першим фото, яким я хочу поділитися, є зображення гладіолуса. Це перший гладіолус, який розцвів у мене цього року. Він впав на землю під власною вагою, але я не стала його підв'язувати, а він помандрував у вазу.
В понеділок у сестри мого чоловіка 
В середу ми поласували смачними млинцями з капустою з підливкою з маслючків. Історію про це ви можете прочитати в Тарасовому блозі. А ось як ці млинці виглядали 😊:
А це я почистила червоноголовці, які чоловік приніс разом із маслючками (з них я зробила начинку для вареників з грибами та картоплею, також було дуже смачно 🙂):
Знову мого саду вчепилася якась напасть. Листки бегонії щось зсередини почало жерти, поробило цілі ходи:
Виноград також заразився якимось лихом, листки знизу стали наче присипані борошном, довелося кропити. Оскільки на лозі вже утворився виноград, порадили кропити "Топазом".
Пройшло два дні, начебто поширення тої зарази стрималося. Будемо стежити за ситуацією.
Вчора їздили до мого рідного містечка, родина збиралася на пам'ятну відправу і поминальну зустріч, щоб пом'янути дідуся, який помер три роки тому. Загалом день був спекотний, але зранку в один момент насунулася чорна хмара, яка принесла із собою холодний вітер, десь точно була добряча злива. Потім знову стало дуже спекотно. Такі перепади дуже погано відбиваються на нашому самопочутті 🙁
Настрою не додало те, що на цвинтарі майорять дуже багато прапорів. Це могили загиблих військових. Їх багато як на маленьке містечко 😢. Не стала їх фотографувати, краще збережу цю мить у своєму серці.
А сьогодні відбулася ще одна щемлива для батьківського серця подія. Ми відправили нашу Даринку в дитячий табір в Карпати, майже на тиждень. Вона про це останніми днями постійно говорила і чекала цього, але сьогодні, коли ми її проводжали на автобус, виразно хвилювалася. Та й і я з чоловіком також, хоча ми і залишали раніше Даринку надовше, коли їздили на полуницю в Польщу, але ми тоді залишали її з бабусею, та й вона зараз вона була зовсім маленька. А зараз з один з перших етапів дорослішання. А це завжди непросто, але це рух вперед і це добре.
Даринку проводжав двоюрідний братик Яремчик, який вже сказав, що наступного року поїде з Даринкою (він цього року іде в перший клас). А Маркіяна ми були змушені залишити в моєї мами, бо я не уявляю, як би ми його забрали від автобуса без великого скандалу, бо ж він всерйоз казав безперестанку вже два тижні, що поїде в табір разом з Даринкою! 😦
А так в Даринки розпочинається велика пригода. Звісно, що я хвилююся, деякі дітки не витримують довго в таборі і просять, щоб їх забрали. Я впевнена, що Даринка цього не зробить, бо ж вона дуже комунікабельна та мила дівчинка, яка заводить дружбу дуже легко та невимушено, хоча вона сьогодні і добряче хвилювалася. Ми вже встигли поговорити по телефону після години дороги (я купила її спеціальний годинник-телефон, бо звичайний телефон вона ще здатна загубити, з тієї ж причини вона залишила вдома планшет, та й у таборі буде купа інших розваг, треба ж відпочивати від планшета). Дорога триватиме чотири-п'ять годин, бо вони робитимуть численні зупинки, щоб не сильно втомитися, сходити в туалет та поїсти.