Ну воно не так сумно, як у заголовку: ще цілих два місяці літа попереду. Але я чомусь починаю сумувати вже з моменту, коли день йде на спад, а ніч все додає і додає собі хвилини та години. А тут саме роботи навалює стільки, що хотілося б не бачити ночі взагалі. 😂 Бо прекрасно знаю, як воно буває, коли раптово всі ягоди, овочі та фрукти достигають. І ти з ранку до ночі тільки те й робиш, що збираєш, вариш, сушиш та маринуєш. Бо хоч нас зараз і мало, - діти через війну все ще за кордоном, але після окупації я ціню кожну оту баночку варення чи помідорів, які є у мене в запасах на зиму. Навіть якщо ми їх і не осилимо з'їсти, краще так, ніж залишитися без їжі.
Причина друга, чому треба подбати про запаси продуктів, також пов'язана із клятою війною. Русня ніяк не заспокоїться і все атакує нашу Україну. Страждають всі: і мирні міста та села, і фронтові зони. Через війну багато людей так і не можуть знайти собі постійний заробіток. Ба більше, - навіть із соціалкою виникають проблеми. А жити треба. Світло та тепло ніхто нам просто так не подарує, за все треба платити. Ще й ціни ростуть з доброго дива, хоча в країні - війна. Я вже мовчу про кредити: банки ж не повинні прогоріти, аякже! Всі ми маємо втрачати все, навіть життя та здоров'я. Але банки - то святе, ти взяв - віддавай, і все. Часом думаю: чого оті руські ракети падають на мирні будівлі, на домівки людей? А на якийсь банк не впадуть, господи прости? Бо я вже вибачалась перед настирними банківськими менеджерами, що залишаюсь живою... 😡
Ну то лірика. Воєнна. Життєва. Але не в тему розповіді. 😁
Насправді мені пора варити варення із смородини. Маю класний рецепт, але не маю часу ту смородину зібрати. 🤣 А на підході - кабачки, огірки. А там і помідорчики, адже я цього року їх сховала в теплицю. Щоб ні вітер, ні град не знищив мій труд.
А ночі додають хвилин... 🌘
