Важко останнім часом читати чи дивитися ЗМІ. Але вимкнути все на світі неможливо: на фронті наш відносний спокій захищають рідні та близькі хлопці, і залишатися взагалі поза подій на передовій неможливо.
А тут і в мирних містах такі безглузді трагедії бувають, що краще їх і не знати. Як вчорашній випадок на фунікулері в Києві, де загинув підліток. Не знаю, чи варто було у всіх на світі новинах весь вечір прокручувати цю трагедію. Батькам воно точно не допоможе стримати безумне горе втрати. Вбивці від цих новин покарання не стаане більшим, йому вже тільки Бог суддя... Але я цю ніч не могла стулити очей. Як тільки починала дрімати, тут же бачила картину із фунікулеру, де хлопчик лежав у калюжі крові. Мертвий. Просто хлопчик - підліток. Просто гуляв із друзями. І в одну мить через безумство дорослого чоловіка загинув...
Вийти із гнітючого стану допомагає тільки робота вдома. Добре, що саме починається сезон садово-городніх клопотів. Останніми днями не могла дочекатись підходящої погоди, щоб обприскати дерева та кущі від хвороб. То дощило, то вітряно було. А вчора нарешті стало сонячно і тепло. Ага, сонячно. Це ж теж недобре для обробки дерев: у краплинах, як у лупі, промені переломлюються, і можуть утворити опіки на рослинах.
Тому і цю обробку прийшлося відкласти аж до вечора. Зате тепер маю надію дочекатися таки хоча б десяток абрикос із свого вічно хворого деревця.
Перепочинком після не зовсім корисної для організму роботи стала прогулянка на озеро. Щоб видихнути все лишнє, яке могло потрапити у легені. І вдихнути свіжого повітря, а воно у нас дійсно свіже: ні підприємств, ні автодоріг за кілометри від озера немає. Тут - тиша, птахи, і ось ця парочка лебедів. Яким не потрібні ніякі ЗМІ. Вони просто продовжують жити... 🕊
