Привіт, друзі! Сьогодні я продовжую розповідь про свій перший похід в гори. Цей похід виявився дуже важким для мене, але, як не парадоксально це звучить, саме після цього я полюбив гори (я це поясню більш детально наприкінці своєї розповіді).
Отож, після годинного привалу (він був таким тривалим через те, що підйом був важким навіть для мандрівників із досвідом), ми вирушили вже по хребту в напрямку гори Піп Іван Чорногірський. По хребту іти було набагато легше, ніж підніматися вгору. Також я звернув на те, що тут, майже під хмарами, набагато більше снігу, ніж внизу.
Коли ми розпочали підйом, то було майже літо, все було зеленим, а погода була доволі спекотною. По мірі того, як ми піднімалися вище, почало з’являтися дедалі більше ділянок зі снігом. А на самому гірському хребті снігу було надзвичайно багато, це була вже справжня зима. Проте що вже весна вказував лише брудно-сірий ніздрюватий сніг та безліч пролісків, які масово цвіли на вільних від снігу ділянках землі.
Коли ми підійшли до гори Піп Іван, то іти знову стало важко, бо знову розпочався підйом, та ще й на додачу я був добряче втомлений наприкінці дня. Тому не надто складний підйом мені було складно подолати, але я впорався і прийшов на гору навіть не останнім.
Тоді я вперше побачив напівзруйновану обсерваторію на вершині гори Піп Іван, яка має назву Білий Слон. Зараз її частково відновили і там діє метеорологічний пункт та пост рятувальників, проте тоді, понад десять років тому, це були повні руїни. Цю обсерваторію збудували якраз перед початком Другої світової війни, через що вона діяла недовго.
Ця астрономічна споруда будувалася із місцевого будівельного матеріалу, простіше кажучи іх каменюк, яких вдосталь можна було назбирати на вершині гори чи вздовж хребта, що значно спростило будівництво і зробило його суттєво дешевшим. В основному його зносили руками мешканці навколишніх сіл, хоча використовували і коней, особливо для того, щоб затягнути у вже збудовану обсерваторію астрономічне обладнання, яке важило чимало. Його, до речі, везли із найближчого залізничного вокзалу розташованого у Ворохті (а це немало-небагато – 70 км). Обсерваторію відкрили за рік до початку Другої світової війни, а коли війна розпочалася, то найцінніше обладнання звідти вивезли. Те, що залишилося, розтягнули по дворах місцеві селяни. Розповідають, що з мідних листів покрівлі вівчарі поробили собі чани для варіння сипу і користуються ними до сьогодні. Півстоліття колишня обсерваторія пустувала, проте міцні кам’яні стіни здатні простояти ще багато десятиліть, то ж зараз там функціонує Чорногірський пошуково-рятувальний пункт, який навіть має свою сторінку у Фейсбуці.
Після того як ми трохи відпочили і зробили вдосталь фотографій, ми спустилися вниз і розбили табір для ночівлі на схилі гори. Ми не залишилися на ночівлю на вершині гори через те, що там не було палива та питної води. Проте про ночівлю та ранок наступного дня я розповім, вам, друзі, вже у наступному пості.
Більша частина цього поста була опублікована англійською мовою тут, дещо я дописав сьогодні ввечері.